Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Мене здивував той факт, що після чотиригодинної прогулянки я не відчував голоду. Чому так відбувалося, я ніяк не міг зрозуміти. Та все ж дискомфорт був: як усім водолазам, мені дуже хотілося спати. Мої повіки стулилися, і я не став боротися з дрімотою, тим паче, що наші провідники, капітан Немо і його помічник, подали приклад: розляглися просто долі у лоні цього кришталево чистого середовища.

Визначити, скільки часу ми проспали, я не міг. Але прокинувшись, я одразу помітив, що сонце хилиться до небокраю. Капітан Немо вже встав, і я почав поволі потягуватися, та раптом одна непередбачена обставина змусила мене миттю звестися на ноги.

За декілька кроків від нас жахливий краб у метр заввишки вибалушив на мене свої косі очиська і вже готувався накинутися. Я розумів, що скафандр є надійним захистом навіть від таких загрозливих клешень, проте не міг упоратися зі страхом, який враз оволодів мною. У цей момент прокинулися Консель і матрос. Капітан Немо указав матросу на небезпеку, і той, вдаривши краба прикладом рушниці, одразу ж убив його. Я бачив, як страшні лапи чудовиська корчилися у передсмертних муках.

Цей випадок мимовільно нагадав, що у глибинах океану є й такі тварюки, від яких не захистить ані скафандр, ані матрос-богатир. Дивно, як я не подумав про це раніше!

На майбутнє я вирішив бути обачнішим. Я гадав, що після привалу ми повернемося назад на «Наутилус», але помилився: капітан Немо й гадки такої не мав. Довелося набратися сміливості та йти за ним.

Дно круто спускалося униз, і ми все більше занурювалися у морські глибини. Близько третьої години дня ми опинилися у вузькій улоговині між похилими скелями, на глибині ста п'ятдесяти метрів. Завдяки досконалості наших водолазних апаратів, ми опустилися вже на дев'яносто метрів нижче тієї межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних екскурсій людини.

Я визначив глибину нашого занурення, хоча ніяких вимірювальних приладів при собі не мав. Але я знав, що сонячне проміння не може проникати крізь певну товщину навіть найпрозоріших вод. На відстані десяти кроків темно, хоч в око стрель. Я йшов навпомацки, і раптом пітьму прострілив досить яскравий промінь світла. За мить я зрозумів, що це капітан Немо засвітив ліхтар. Те саме зробив Матрос, а за ним і ми з Конселем. Я натиснув на вимикач, і змієподібна скляна трубка, наповнена газом, засвітилася під дією електричного струму. Світло наших ліхтарів освітило море у радіусі двадцяти п'яти метрів.

А капітан Немо вів нас у глибину похмурого лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущові колонії. Рослинне життя, як я помітив, зникло значно раніше тваринного. У цих глибинах морські рослини майже не зустрічалися, як я розумію, через брак сонячного світла. А от тваринний світ, навпаки, тут був розкішним: дивовижні дрібні створіння, зоофіти, членистоногі, молюски, риби…

Декілька разів капітан Немо зупинявся і прилаштовував рушницю на плече, прицілювався, але так жодного разу й не вистрелив. Нарешті близько четвертої години дня ми дісталися того місця, яке по-різному сприйняли я і Консоль, з одного боку, та капітан Немо і матрос — з іншого. Перед нами немов гранітна стіна виросла глиба неприступних скель, поорана печерами. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля! Ми з Конселем мріяли ступити на неї, а для капітана Немо і матроса це була межа, за якою починався інший світ, в який вони не хотіли й кроку ступити!

Капітан Немо зупинився. Жестом він запропонував нам зробити привал. Мені страшенно хотілося подолати ці стіни і опинитися на землі, але довелося скоритися. Тут володіння капітана Немо закінчувалися, і він принципово не бажав переступати межі, які сам для себе встановив.

Тому він повернувся спиною до омріяної нами землі і дав знак іти за ним. Капітан ішов уперед і мені здалося, що ми повертаємося до «Наутилуса», але іншою дорогою. Новий шлях почався дуже крутим підйомом, а це означало, що нас чекає виснажливе повернення. Проте ми досить швидко вийшли у верхні шари океанічних вод. Ми піднімалися поступово, тим самим відгородивши себе від неприємних наслідків, пам'ятаючи про те, що різка зміна тиску згубно впливає на людський організм і стає фатальною для безпечних водолазів. І ось ми знову у водах, освітлених сонцем. Небесне світило стояло низько над небокраєм, і його косі промені, переломлюючись у воді, обрамляли райдужним ореолом усе, що було навколо нас, і нас самих також.

Ми йшли на глибині десяти метрів. Довкола нас снували зграйки найрізноманітніших рибок, їх було більше, ніж птахів у небі, але жодна водна дичина, достойна пострілу рушниці, так і не потрапила нам на очі.

Раптом капітан Немо знову закинув рушницю на плече, і почав прицілюватися в якусь істоту в заростях. Він натиснув на курок. Почувся легкий свист, і тварина впала неподалік від нас.

Це був калан, або морська видра, — єдина чотиринога тварина, яка мешкає лише у морях. На суходіл калани зрідка виходять, рятуючись від хижаків, ховаючись од шторму або задля того, щоб привести потомство, але далеко від води не відходять. На березі морські видри дуже незграбні. Ця тварина — найменша серед морських ссавців. Вона не захищена від холоду шаром жиру, як інші морські тварини. Рятує її розкішне хутро, темно-коричневе і срібно-біле на кінчиках, із досить ніжним підшерстям, яке високо цінується на російському і китайському ринках. За тонкістю і шовковистістю хутро видри, впольованої капітаном Немо, мабуть, оцінили би щонайменше у дві тисячі франків. Через свою розкішну шубу, яка завжди високо цінувалася, видра заледве не стала винищеним видом: на неї полюють, влаштовуючи облави, тепер вона стає досить рідкісною здобиччю і найчастіше трапляється у північній частині Тихого океану, а колись видр було не злічити. Але, ймовірно, вона і там скоро стане великою рідкістю. Я з цікавістю розглядав цей екземпляр ссавця — пласку голову, короткі вуха, круглі очі, білі котячі вуса, добре розвинену перетинку між пальцями лапок і пухнастий хвіст. Неординарною є здатність морської видри використовувати для здобування їжі знаряддя, наприклад камінь: притискаючи устрицю до тіла, каменем розбиває мушлю і таким чином добирається до молюска.

Матрос звалив мертву тварину собі на плечі, і ми пішли далі. Подекуди дно піднімалося настільки, що від поверхні океану нас відділяло якихось два метри. І тоді я бачив, як відображення наших тіл у воді начебто бігло у зворотному напрямку, а друге відображення, перевернуте догори ногами, пливло над нашими головами.

І тут я