Андрій Анатолійович Кокотюха - Останній раз

нахабні пасажири зіграли роль приманки, їх, як бичка на мотузку, вивезли за місто і змусили повернути сюди, просто загнали, зафлажкувавши дорогу, як при полюванні на вовків, що навряд чи могло бути інакше, і йому, досвідченому матерому сіромасі, соромно, дуже соромно...

Віта не думала зараз ні про що, бачила сіру стрічку дороги поперед себе і ворога за спиною. Обігнувши нарешті другу лісосмугу, дорога витягнулася прямо до мерехтливої на сонці водної гладіні. Вони побачили широкий міст на бетонних палях, що з’єднував два береги річки. Могутня озія фури, яка повільно в’їжджала на міст і перегороджувала шлях. Фурґон завбачливо десь відчепили, на них насувалася машина-обрубок, власне, кабіна на колесах, та й до чого тут причеп, коли мишу нарешті заманили-таки в мишоловку, а оце зараз і почнеться найцікавіше.

Шлях уперед один — через міст. Він відрізаний. Шлях назад контролює джип. Віта звернула із второваної дороги, машину затрясло на пагорбах, виникла реальна перспектива перекинутися.

Джип проробив той же маневр і погнав навперейми. Антон спробував дістати супротивника чергою, у відповідь огризнулися, цього разу без усяких понтових трасерів. Віта крутнула праворуч, джип, здіймаючи стовпи пилу, вивернув ліворуч, у нього був виграш у відстані, він знову йшов навперейми, причому тепер відстань помітно скорочувалася.

— Не випустить, с-сука! — люто лайнувся Антон. До того ж тепер машини розташувалися одна щодо одної так, що з свого боку Антонові було незручно стріляти.

Він починав усе більше заводитися, Віта ж, навпаки, зберігала розважливість, яка викликала заздрість, якщо врахувати критичність ситуації. «БМВ» знову повернула праворуч, опинившись передом до мосту і фури, що -застигла на ньому. Джип заклав віраж, знов опинившись у позиції, з якої можна з однаковим успіхом йти навперейми, триматися ззаду або ж атакувати збоку. З джипа далі вели вогонь, одна черга, швидше за все, — випадкова, спробуй точно прицілитися, коли машину трясе! — влучила в заднє скло «БМВ», посипалися друзки, Антон машинально пригнувся, а коли підняв голову, побачив — фура, зрушивши з місця, суне на них. Супротивнику набридла задовга гра, дві «дамки» на шаховій дошці можуть ловити третю до безконечності. Віта, гарячково вивернувши кермо, поставила машину перпендикулярно маршрутові фури, і та, повна вбивчої моці, але обділена потрібною маневреністю, проскочила повз них, зате джип знову йшов навперейми «БМВ». Однак тепер він стояв на шляху до мосту, фура розверталася ззаду, і Віта, вибудувавши у себе в голові режисерську задачу, крикнула:

— Дай зброю!

Антон кинув їй на коліна «кольт», Віта, зібравши максимум сил і підтримуючи кермо правою рукою, лівою прилаштувала зброю за пасок джинсів. А потім поворотом керма розвернула «БМВ» в бік мосту так, що джип опинився просто перед їхньою машиною і тепер мчав назустріч, лоб у лоб. Нога Віти, здавалося, приклеїлася до педалі газу, завмерла в одному положенні, сама вона вже подумки проробила трюк сотні тисяч разів, і тонкі, але сильні, звичні до керма руки стиснули його до синяви у кісточках пальців.

— Ти що?! — заволав Антон, всім тілом подавшись до неї і намагаючись схопити кермо, але Віта повела плечем, зовсім не прагнучи відштовхнути його, для цього рух був надто слабким, просто даючи зрозуміти, аби їй не заважали. Позаду гуркотіла фура, тепер машини виструнчилися в одну пряму лінію, «БМВ» перебувала на математично точно вималюваній відстані між фурою і джипом, причому джип ішов на таран упевнено, немовби граючись, не намагався уникнути лобової атаки, люди в ньому розуміли її абсурдність. В міру того, як відстань між атакуючими скорочувалася, руки Вітині почали ледь тремтіти, вона все ж таки не була до кінця впевнена, що вдасться виконати задумане. І впевненості їй додало, як не дивно, виття джипового сигналу, водій, судячи з усього, нервово гаратав по ньому долонею, все ще не збираючись звертати, але вже переконавшись, що придурок за кермом «БМВ» теж не зверне. Він не витримав першим, і механічно, як усякий правша, крутонув праворуч, коли їхні машини розділяли якихось метрів п’ятнадцять. Віта, криком даючи вихід нервам, розвернула машину практично на одному місці, здіймаючи хмару куряви, і Антон, вистромивши з вікна дуло автомата, випустив довгу чергу по джипу, у рекордний термін розстрілявши рештки магазину. Віта знову розвернулася, машину труснуло сильніше, та Антон був певен — з такої відстані влучити чергою в могутній джип, котрий до того ж стоїть боком, практично неможливо.

Курява осіла. Шлях до мосту нічого не перекривало. Джип застиг на місці, з нього з правого боку вже десантувалося двоє з автоматами, Антон, сидячи напівоберта, бачив це. Фура, на шляху якої виникла несподівана перешкода, оминула джип і на повному ходу неслася за «БМВ», але тепер у втікачів з’явився реальний шанс дістатися мосту раніше...

Заторохтіли автомати. «БМВ» смикнулася, машину рвучко повело вправо, і Віта з Антоном, котрий саме під’єднував новий магазин до автомата, тут же зрозуміли — стріляли по колесах і влучили, машині хана. Віта різко вдарила по гальмах, і вони вистрибнули, коли машина ще проходила гальмовий шлях. Не змовляючись, вони кинулися до мосту, а не побігли через нього, щоб не дати супротивнику можливість стріляти по рухомій мішені, а зайняли єдиний можливий сховок — під мостом. Уже коли вони вбігали в воду, за їхніми спинами почувся гуркіт — фура змела з дороги їхню машину могутнім ударом. По бетонній поверхні мосту та по воді заляскотіли кулі. І раптом усе стихло, навіть ревіння мотора.

Вочевидь міст будували в одному з наймілкіших місць річки. Вода доходила ледь вище пояса під самим мостом, дно було кам’янистим, течія створювала довкола міцних бетонних паль маленькі вирви. Притулившись до холодної палі, Антон кілька разів глибоко вдихнув і подивився на Віту. Вона, важко дихаючи й відсапуючись, примостилася біля сусідньої палі. На бігу вона встигла вихопити зброю, про яку стало розважливості потурбуватися, і тепер тримала руку з револьвером, зігнуту в лікті. Очі її дивилися вгору, на сірий бетон.

— Гей, водолази! — почулося згори, і відразу з двох боків автоматні черги здибили фонтанчики води. — Давай виходь!

Віта, випроставши руку, пальнула у бік берега. Їм дали зрозуміти, що вийти вони не зможуть, та й вони нагадали — сунутися у воду безглуздо.

— Та сидіть там, падли, хоч рік! У нас час є! — голос той самий, його супроводило коротке гарчання автоматів.

Мовчання тривало близько п’яти хвилин. Потім Антон неголосно промовив:

— Довго ми й правда не висидимо.

— Скільки їх там, цікаво? — очі Віти знову