Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

Вітер майже не впливав на мій човник, і я раптом опинився під самісіньким бортом «Іспаньйоли». Шхуна повільно повернулася навколо своєї осі й попливла у хвилях припливу.

Я веслував щосили, кожної житі чекаючи, що мене перекине. Та шхуна тягла мій човник за собою, я не міг відірватись од неї і тільки повільно пересувався від носа до корми. Нарешті вона почала віддалятись, і я вже сподівався позбутися небезпечного сусідства. Але нараз мені під руку потрапив кінець снасті, що висіла на кормі. Я одразу ж ухопився за неї.

Чому я зробив це, не знаю. Очевидно, підсвідомо. Але коли снасть опинилася в моїх руках і я впевнився, що вона досить міцно прив'язана, мені раптом закортіло подивитись у віконце каюти.

Тримаючись за снасть, я підтягнув човника до корми і, рискуючи перевернутись, обережно підвівся; я побачив стелю та частину каюти.

Тим часом шхуна і її супутник — мій човник — швидко мчали за течією. Він вже порівнялися з багаттям на березі. Судно «заговорило», як кажуть моряки, тобто почало шумно розрізати хвилі, і, поки я не зазирнув у віконце, я не міг збагнути, чому пірати не здіймають тривоги. Боячись перекинутись, я зазирнув у каюту тільки один раз, але й цього було досить, щоб усе зрозуміти. Ізраель Гендс і його товариш, ухопивши один одного за горлянки, билися не на життя, а на смерть.

Я швидко слизнув назад у човник. Ще секунда, і він би перекинувся. В очах у мене все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя піратів, освітлені тьмяним світлом лампи. Я навіть заплющив очі, щоб відігнати од себе це жахливе видовище.

Нескінченні рулади на березі нарешті увірвались, і вся розбійницька зграя хором затягла пісню, яку я чув так часто.

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Пий, і диявол тебе приведе до кінця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Думаючи про те, що зараз виробляють ром і диявол у каюті «Іспаньйоли», я здивувався, коли відчув раптовий поштовх. Мій човник різко нахилився і круто змінив курс. Швидкість течії стала страшна.

Я розплющив очі. Навколо шуміли, поблискуючи легким фосфоричним світлом, піняві гребінці дрібних хвиль. «Іспаньйола», яка пливла за кілька ярдів поперед мене, теж, здавалося, змінила курс. Я тьмяно бачив її щогли в темному небі. Так, чим пильніше я вдивлявся, тим більше переконувався, що її тепер відносить на південь.

Я глянув на берег, і серце моє тривожно закалатало: багаття тепер палало якраз у мене за спиною. Отже, течія різко звернула праворуч, тягнучи за собою і важку шхуну, і мій легкий, танцюючий човник. Бурхливий потік, шумуючи, мчав нас через вузьку протоку у відкрите море.

Раптом шхуна зробила ще один поворот, на двадцять градусів щонайменше, і тієї ж миті я почув спочатку один вигук, потім другий. По трапу з капітанської каюти затупотіли ноги, і я вирішив, що пірати припинили бійку. Біда витверезила обох.

Я ліг на дно жалюгідного човника і поклався на свою долю. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу страшних бурунів, які одразу покінчать усі мої муки. Смерті я не боявся, але болісно було отак лежати й чекати, коли вона прийде.

Так я пролежав, мабуть, кілька годин. Хвилі кидали мене й обдавали бризками. Кожна нова хвиля загрожувала мені неминучою смертю. Поволі мене здолало якесь Ліпше заціпеніння, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися рідні місця і старий «Адмірал Бенбоу».

Розділ XXIV

У ЧОВНИКУ

Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Я побачив, що мене несе вздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривав від мене масив Підзорної Труби, що уривався тут скелями в море.

Зовсім під боком виднілися Буксирна Голова й гора Бізань-щогла. Гора була гола й темна, а Голову обступали скелі в сорок-п'ятдесят футів заввишки і величезні купи зруйнованих скель. Я був не більше як за чверть милі від острова, і першою моєю думкою було веслувати до берега.

Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженнями повалених скель вирували й пінилися буруни. Величезні хвилі, гуркочучи, одна за одною здіймалися вгору в піні й бризках. Наблизитися до берега означало йти на вірну загибель;, або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них злізти.

Та не тільки це лякало мене. На плоских, мов столи, скелях повзали якісь незграбні слизькі потвори, що скидалися на величезних слизняків. Зрідка вони плигали у воду й пірнали. Їх було кілька десятків. Вони гавкали, й оглушлива луна повторювала цей гавкіт серед прибережних скель.

Я вже потім довідався, що то були морські леви — тварини зовсім безневинні. Проте, побачивши їх і прибій біля стрімких скель, я остаточно втратив бажання причалити до берега. Я вирішив, що краще вмерти від голоду в морі, ніж стикатися віч-на-віч з такою небезпекою.

Тим часом виникла інша можливість до мого порятунку. На північ од Буксирної Голови я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. А ще північніше видно було другий мис, Лісистий, як він звався у нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що спускалися до самого моря.

Я пригадав слова Сільвера про північну течію вздовж усього західного берега Острова Скарбів і зрозумів, що вже потрапив у цю течію. Тому я вирішив обминути мис Булінь і, не витрачаючи даремно сили, спробувати причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.

На морі була мертва хвиля. В одному напрямі з течією рівно віяв ніжний південний вітер, і хвилі легко підіймалися й опускалися.

Коли б вітер був поривчастий, я б уже давно потонув. Та навіть при цьому рівному вітрові можна було тільки дивуватись, як легко й вільно йде мій маленький човник. Лежачи на його дні, я не раз бачив, як величезна блакитна хвиля готова була поглинути мене. Але мій човник, підстрибуючи, немов на пружинах, легко злітав на гребінь і плавно спускався вниз, наче птах.

Мало-помалу я посміливішав і вирішив навіть спробувати гребти. Але найменше порушення рівноваги одразу відбивалося на ході човника. Досить мені було ворухнутись, як він замість того, щоб плавно спуститися, так швидко і круто злітав з гребеня хвиль і, розкидаючи бризки, занурювався носом у воду, що у мене голова йшла обертом.

Наляканий, мокрий, я знову ліг на дно. Човник, здавалося, одразу ж опам'ятався і знову легко й вільно помчав між