Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

доводилося рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками шорсткі виступи скелі. Біля її підніжжя праворуч була невеличка западина, поросла зеленим мохом і схована в густому низькорослому чагарнику та піщаних горбах. У глибині западини виднівся намет з козячих шкур, подібний до тих, які роблять цигани в Англії.

Я заліз у западину, підняв край намету і побачив там човен Бена Ганна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найбільш саморобним. Бен сплів з міцного дерева кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину: навіть я ледве вміщувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й упор для ніг. Лежало там і невеличке дволопасне весло.

До того часу я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали древні британці. Але потім мені довелося бачити їх. Щоб ви мали більшу уяву про човен Бена Ганна, скажу, що він був схожий на найперший і найменш вдалий серед цих суденець. А втім, він мав також головну їх перевагу: був легкий, І його вільно можна було переносити з одного місця на інше.

Після того як я відшукав човен, мені слід було повернутися до блокгауза, але у мене виник інший план. Я так захопився цим планом, що ніякому капітанові Смоллетту не вдалось би примусити мене од нього відмовитись. Я задумав підплисти вночі до «Іспаньйоли» і перерізати якірний канат, щоб течія викинула її на берег де завгодно. Я був певен, що пірати після сьогоднішньої невдачі вирішать знятися з якоря і вийти в море. Цьому слід перешкодити, поки ще не пізно. На шхуні, як я помітив, немає жодної шлюпки, і тому небезпека здавалася для мене не дуже великою.

Чекаючи, поки остаточно стемніє, я сів на пісок і почав гризти сухарі. Ніч випала найпридатніша для мого задуму. Все небо затягло густим туманом, і невдовзі після вечірньої зорі на Острові Скарбів запанувала цілковита темрява. Коли я, взявши на плечі човен, вийшов з печери і спотикаючись почвалав до води, серед навколишнього мороку видно було тільки дві світлі крапки: велике вогнище на березі коло болота, де пиячили розгромлені пірати, і вогник з кормового віконця на шхуні, що стояла на якорі. Відплив повернув корабель носом од мене, але я бачив не стільки саме світло, скільки розпливчастий відблиск його в тумані.

Відплив уже почався, і мені довелося досить довго іти по мокрому піску, загрузаючи вище щиколоток, перш ніж я наздогнав відступаючу воду. Пройшовши кілька кроків бродом, я вправно спустив свій човник на поверхню води кілем униз.

Розділ ХХIII

У ХВИЛЯХ ВІДПЛИВУ

Човник, як я й гадав, виявився цілком придатним для людини мого зросту й ваги — легким і рухливим. Але разом з тим він був до того верткий та кривобокий, що керувати ним було просто неможливо. Роби з ним що хочеш, із шкури пийсь, а він тобі все крутиться, та й годі. Сам Бен Ганн визнавав потім, що плавати на цьому човні може тільки той, хто «вже звик до його вдачі».

Ясна річ, я не знав ще «вдачі» човника, і він у мене плив куди завгодно, тільки не туди, куди треба було мені. Здебільшого він повертався до берега, і, коли б не відплив, я нізащо не добрався б до шхуни. На щастя, відплив підхопив мене й поніс від берега. Він ніс мене прямо до «Іспаньйоли».

Спочатку я помітив пляму, яка була ще чорніша за навколишню темряву. Потім розрізнив обриси корпусу і щогл. А за якусь мить (бо чим далі я запливав, тим швидше гнав мене відплив) я опинився біля якірного каната і ухопився за нього.

Канат був натягнутий, мов тятива, — з такою силою рвався корабель з якоря. Навколо корпусу шхуни течія відпливу вирувала й шуміла у темряві, немов гірський потік. Один удар мого ножа — і «Іспаньйола» помчить туди, куди понесе її течія.

Але я вчасно збагнув, що коли відразу перерізати туго натягнутий канат, то він може вдарити мене, як кінь копитом. Коли б я зважився на цей божевільний вчинок, то, безперечно, пішов би на дно разом із своїм човником.

Я втримався і почав вичікувати. Коли б не щасливий випадок, то мені, мабуть, довелося б відмовитись од свого наміру. Але вітер раптом змінив напрям і почав віяти вже не з півдня, а з південного заходу. Поки я барився та розмірковував, несподівано налетів шквал і посунув «Іспаньйолу» проти течії. Канат під моєю рукою послабшав і занурився в воду.

Зрозумівши, що не можна гаяти ні секунди, я вихопив з кишені свій морський ніж, відкрив його зубами і одне по одному почав перерізати волокна каната. Коли лишилось перерізати всього дві волокнини, канат напружився знову, і я почав ждати наступного пориву вітру.

З каюти вже давно лунали гучні голоси, але, правду кажучи, я так захопився своєю справою, що не звертав на них ніякісінької уваги. Тепер від нічого робити я почав до них прислухатися.

Я пізнав голос другого боцмана, Ізраеля Гендса, колишнього каноніра у Флінта. Другим співрозмовником був, безперечно, пірат у червоному ковпаку, — Обидва, судячи з голосів, були п'яні до нестями і все ще пили. Один з них з п'яним криком відчинив кормове віконце і щось викинув у воду, очевидно, порожню пляшку. А втім, вони не тільки пили, але й сварилися. Лайка сипалась безперестану, і іноді мені здавалося, що починається бійка. Проте через кілька хвилин сварка припинялась, голоси трохи тихшали, потім спалахувала знову.

З берега з-за дерев я бачив полум'я великого табірного багаття. Хтось наспівував старовинну сумну, одноманітну матроську пісню, виводячи після кожного куплета такі одноманітні журливі рулади, що можна було тільки дивуватися терпінню співця. Я не раз чув цю пісню під час нашого плавання і запам'ятав з неї оці слова:

Ніхто не вернувся додому гулять,

А вийшло їх в море аж сімдесят п'ять.

Я подумав, що ця журлива пісня цілком пасує до настрою піратів, які зазнали таких тяжких втрат сьогодні вранці. Але з того, що я бачив на власні очі, я переконався, що ці морські розбійники такі ж бездушні, як і море, по якому вони плавають.

Нарешті знову повіяв бриз. Шхуна здригнулася й знову посунулась до мене в темряві. Канат послабшав, і я, натиснувши на ніж, перерізав останні