Джек Лондон - Джеррі-Островик

задиратись, бути зухвалим над усяку пристойність, і ніхто не смів перечити йому. Башті навіть оголосив наказ, що як на нього нападатимуть лісові собаки, то обов'язок кожного — прогнати їх дрючком чи каменюкою. Таким чином і чотириногі родичі Джеррі на своїй шкурі дізнали, що на нього накладене табу.

І Джеррі розкошував. Він міг би розледащіти, якби не його жвава натура й жадібна, невситима цікавість. Мавши волю бігати по Сомо, він ніколи не лежав, а вивчав і його землі, й життя та звички диких тварин, що жили в джунглях чи болотах і не визнавали його табу.

Чимало мав він і пригод. Двічі він бився з лісовими щурами — так, як ще не бився зроду, бо щури були великі, люті й оборонялися запекло. Першого він загриз, не знавши, що то вже стара, квола звірина. А другий, у розквіті сили, так його провчив, що Джеррі насилу доповз до чаклунової хатини й там, між засушених емблем смерті, добрий тиждень вичунював, зализуючи рани.

Він підкрадався до дюгоня, наскакував на нього з лютим гавкотом і тішився, коли дурна боязка тварина панічно втікала у воду. Хоч гавкав він, мов оскаженілий, але в думці сміявся, що, мовляв, ось-то як вдало пожартував. Він зганяв неперелітних тропічних качок з їхніх хитро захованих гнізд, обережно ходив між крокодилами, що виповзли покуняти на берег, закрадався під склепіння хащів і стежив за нахабними сніжно-білими какаду, злющими скопами, важкокрилими канями, барвистими лорі та рибалочками, верескучими дрібними папугами.

Тричі він зустрічав за межами Сомо маленьких чорношкірих лісовиків, схожих більше на привиди, ніж на людей, так нечутно й непомітно вони рухались. Тричі, підстерігаючи свиней на лісових стежках, вони кидали в нього списи й тричі схибили. Ці двоногі створіння, що чигали в лісовій сутіві, навчили Джеррі обережності, як і лісові щури. Він не нападав на них, хоча вони й пробували настромити його на спис. Він хутко збагнув, що це інакші люди, не з плем'я Сомо, і його табу вони не визнають, а бувши на свій лад двоногими богами, носять у руках летючу смерть, що сягає через простір далі, ніж їхні руки.

Як по джунглях, так само бігав Джеррі й по селищу. Для нього не було священних місць. У чаклунські хатини-кумирні, де люди падали, тремтячи, ниць перед лицем таємниці, він заходив сторожкий і наїжачений, бо там висіли свіжі голови — його очі й гострий нюх упізнавали в них голови чорношкірих, яких він ще недавно знав живими на «Еренджі». В найбільшій кумирні він побачив голову Боркмана й загарчав на неї, згадавши, як зчепився колись з очманілим від шнапсу помічником на палубі «Еренджі», але голова ніяк не озвалася.

Та одного разу в хатині Башті вія натрапив на те, що зосталось на світі від Шкіпера. Башті жив дуже довго, дуже мудро, багато думав і добре розумів, що він уже прожив куди більше, ніж відміряно більшості людей, і що лишилося йому вже мало. І його дуже цікавило, що таке життя й навіщо воно. Він любив світ і любив життя, в якому йому припала зроду щаслива доля — міцне здоров'я й високе становище над усім його народом і навіть над жерцями. Він не боявся вмерти, але хотів знати, чи оживе після того. В дурні байки хитрих жерців він не вірив, губився думками в тому складному питанні й почував себе дуже самотнім.

Адже він жив так довго й так щасливо, що мав змогу спостерігати, як помалу згасають у людині всі сильні прагнення й жадання. Він мав жінок і дітей, знав гостре жало голоду, що його відчувають молоді люди. Він бачив, як його діти виростали, одружувалися, ставали батьками й дідами, матерями й бабами. Але, спізнавши жінку, й любов, і батьківство, і втіху від смачної їжі, він усе те втратив, їжа? Башті майже не пам'ятав, що воно, так мало їв. Голод, що підганяв його, мов острогою, поки він був молодий та дужий, давно вже не бентежив його. Він їв тільки з обов'язку, бо знав, що їсти треба, і йому було однаково, що він їсть, з одним тільки винятком: він любив яйця мегаподів, у певну пору року відкладав і на ділянці, що була його власністю й охоронялась якнайсуворішим табу. То було останнє тілесне жадання, що зосталося ще в нього.

А взагалі він жив тільки розумом — правив своїм народом та вимудровував нові закони, щоб зробити його сильнішим, міцніше прикувати його до життя.

Але він ясно розумів різницю між абстрактним уявленням «плем'я» і найконкретнішим з усіх — «особа». Плем'я вічне. А його члени — смертні. Плем'я — це спогад про життя й звичаї всіх його вже померлих членів, той спогад, що його живі члени несуть далі, поки самі помруть і стануть часткою спогаду, часткою того невідчутного цілого, що являє собою плем'я. І він, як член його, раніше чи пізніше — і то досить скоро — має померти, відійти зі світу. Але куди відійти? Ось що його цікавило! Отож Башті іноді проганяв усіх зі своєї великої очеретяної хатини і, наодинці з загадкою, діставав з кроков загорнені в мати голови людей, що з них декого він бачив живими, а потім вони відійшли в таємниче небуття — у смерть.

Не як скнара збирав він ті голови; і вдивлявся в них, розгорнувши та держачи в руках або на колінах, теж не як скнара, що перелічує свої таємні скарби. Він хотів знати. Він хотів знати те, що, як йому здавалось, мусили знати вони — ті, хто давно вже відійшов у темряву, якою закінчується життя.

Різні були ті голови, що їх отак запитував Башті, держачи в руках а чи поклавши на коліна, у напівтемній очеретяній хатині в ясний день, коли сонце лило згори палюче проміння і мусон, набираючи сили, шумів у верхівках пальм та в гіллі хлібних дерев. Була там голова японця — єдиного, що він коли бачив чи про нього чув. Добув ту голову його батько, ще як Башті не було на світі. Погано продимлена, вона вже геть обшмульгалась за довгі роки. Однак Башті розглянув її риси й вирішив, що колись вона мала дві губи, такі рухливі, як його власні, і рот, такий голосистий і жадібний на їжу, як часто бував раніш у нього. І двоє очей, і ніс вона мала, і стріху чуприни, і вуха, подібні до його вух. І напевне мала вона