Джек Лондон - Джеррі-Островик

Коли воли зникли з очей, Башті виклав свою думку. Мовляв, якщо посадити бананове дерево, на ньому вродять банани. А як посадити ямс, то й виросте ямс. Не банани й не солодка картопля, а тільки ямс. Так самісінько й із собаками. Собаки чорношкірих людей усі боягузи, отож і сплодити вони можуть тільки боягузів. А собаки білих людей — відважні бійці. І поріддя їхнє теж буде відважними бійцями. Що ж із цього виходить? А ось що: їм попався собака білих людей. І була б найбільша в світі дурість із'їсти його й назавжди знищити ту відвагу, що сидить у ньому. Зате мудро буде зоставити його живим, на насіння, щоб його відвага поновлювалася в майбутніх поколіннях їхніх собак, поки всі собаки в Сомо стануть відважні й сильні.

Потім Башті наказав головному чаклунові взяти Джеррі до себе й доглядати його як слід. І на все плем'я оголосив, що Джеррі — табу. Жодна душа, чи то чоловік, чи жінка, а чи дитина, щоб не сміла кидати на нього списа чи каменюку, бити його києм чи топірцем і взагалі кривдити його.

Відтоді, аж поки Джеррі сам не порушив одного з найбільших табу, він жив щасливо в похмурій очеретяній хатині чаклуна Агно. Бо старий Башті, на відміну від більшості ватажків, залізною рукою правив своїми чаклунами. Інші ватажки, навіть Нау-Гау в Ланга-Ланзі, самі корилися чаклунам. Та, власне, все плем'я Сомо гадало, ніби й Башті їм кориться. Ніхто ж бо не знав, що діється за лаштунками, коли Башті, щирий безвірник, розмовляє з тим чи тим чаклуном.

У тих приватних розмовах він показував їм, що знає їхню гру не гірше за них і що він не раб темних забобонів та дешевої облуди, якою вони держать людей у покорі. Крім того, він розвинув теорію, таку стародавню, як самі жерці й правителі: щоб добре правити народом, ті й ті мусять бути одностайні. Він погоджувався, що народ повинен вірити в богів, а жерцям, чиїми устами промовляють до людей ті боги, має належати останнє слово; однак нехай жерці знають, що насправді останнє слово належить йому. Хоч як мало вірили вони самі у власну крутню, він вірить у неї ще менше, казав їм Башті.

Він знав, що таке табу і яка правда ховається за ним. Свої особисті табу він вибрав сам і навіть пояснив чому. Він сказав Агно, що ніколи не повинен їсти молюсків. Так він сам вирішив, бо молюски йому не смакували. Наклав на нього це табу старий Ніно, попередник Агно, від імені акулячого бога. Однак спершу сам Башті потай звелів Ніно накласти на нього таке табу, бо зроду не любив їсти молюсків.

Більше навіть — живши на світі довше за найстарішого в жерців, він сам і призначав їх усіх. Він знав їх, він зробив їх жерцями, настановив на ті теплі місця, і воші жили з його ласки. І мусили й далі слухатись його, як слухалися завжди, а ні, то їм ураз настане кінець. Йому досить було нагадати, чим скінчив Корі, чаклун, що вирішив, ніби він могутніший за ватажка, і за ту помилку йому довелось верещати з болю цілий тиждень, поки він не затих навіки.

У великій очеретяній хатині Агно було мало світла, але багато таємничості. Однак Джеррі нічого таємничого там не знайшов, бо він або знав щось, або не знав його, а про те, чого не знав, не думав зовсім. Сушені голови та інші продимлені плісняві частини людських тіл справляли на нього не більше враження, ніж висушені крокодили та риби, що також прикрашали тьмаву оселю Агно.

Доглядано Джеррі добре. В чаклуновій хатині не товклись ні жінки, ні дітлахи. Кілька старих бабів, одинадцятирічна дівчина, що обганяла на чаклунові мухи, та ще два молодики, що скінчили курс науки в юнацькій човновій повітці й тепер вивчали в господаря чаклунське ремесло, становили всю челядь і дбали про Джеррі. Годовано його якнайсмачніше. Якщо з зарізаної свині перший шматок діставав Агно, то другий — Джеррі. Навіть обидва «причетники» та дівчина їли після нього, а вже бабам лишалися недоїдки. І від дощу Джеррі не мусив ховатися під стріху крадькома, як дикунські собаки, бо йому приділено сухе місце в хатині, де з покрівлі звисали голови тубільців-лісовиків та давно забутих скупників сандалового дерева, серед запорошеної мішанини з висушених акулячих нутрощів, крокодилячих черепів та кістяків острівних щурів, що мали від писка до кінчика хвоста добрих два фути.

Мавши цілковиту волю, Джеррі кілька разів бігав через селище до хатини Ламаї. Але ні разу він не застав хлопця — єдиної людини, що після Шкіпера зуміла посісти хоч маленьке місце в його серці. Джеррі ніколи не підбігав до хатини відверто, а тільки дивився на неї з густої папороті над струмочком та нюхом дізнавався, хто в ній є. Але запаху Ламаї він не почув ні разу, отож урешті облишив свої марні відвідини й визнав чаклунову хатину за свою домівку, а самого чаклуна за хазяїна.

Однак він не любив того хазяїна. Агно, що так довго правив своєю таємничою оселею за допомогою страху, не знав ні любові, ні прихильності, ні ласкавості. Не мав він і почуття гумору й був холодно-безсердий, як крижана бурулька. Могутністю він був у Сомо другий після Башті, і йому затруювала все життя думка, що вія не перший. І Джеррі він не любив, але боявся кривдити його зі страху перед Башті.

Минуло кілька місяців, і Джеррі підріс, поважчав, а молочні зуби його змінились міцними постійними. Він так розбестився, як тільки може розбеститись собака. Бувши під захистом табу, він хутко навчився панувати над мешканцями Сомо й в усьому домагався свого. Ніхто не важився відігнати його дрючком чи каменюкою. Агно його ненавидів, і Джеррі те знав; але він відчував також, що Агно його боїться й не насміє скривдити. Однак Агно був розважливий, холодний філософ і дожидав своєї нагоди, різнячись від Джеррі тим, що мав людську передбачливість і вмів спрямовувати свої дії до далекої мети.

Джеррі бігав по всьому царству Башті, від берега лагуни, у воду якої він не потикався, пам'ятаючи засвоєне ще на Мерінджі крокодиляче табу, і аж до прикордонних лісових селищ. Усі давали йому дорогу. І їжу він знаходив скрізь, де тільки хотів. Бо його захищало табу, і він міг безборонно лягати на матах чи стромляти писок у калабаші з їжею. Він міг як завгодно