Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

слів «спочатку — хазяїн» він пригублював і промовляв: «Ну, бажаю вам…», а вже гості мали самі доповнити це побажання на власний розсуд і смак. Господиня тим часом заклопотано готувала розмаїті суміші на бажання відвідувачів та обмінювалася з ними привітами й традиційними запитаннями про здоров'я сім'ї.

Коли перша спрага була, нарешті, погамована, зав'язалась загальна розмова. Вели її лікар і його сусіда, один з двох місцевих адвокатів, адже вони вважалися найзначнішими особами серед присутніх, та ще зважувався іноді докинути словечко містер Дулітл, який, на думку всіх, поступався тим двом хіба освіченістю.

— Я чув, лікарю, ніби ви зробили сьогодні дуже серйозну операцію, видаливши синові Шкіряної Панчохи кулю з плеча? — запитав адвокат лікаря.

— Так, сер, — відповів той, задираючи гордовито маленьку голівку, — щось таке було в домі судді. Хоча, треба сказати, операція була б набагато складніша, якби картечина попала в живіт. Плече — не життєво важливий орган, і я думаю, що молодик небавом одужає. Проте я не знав, що юнак — син Шкіряної Панчохи: для мене новина, що Натті був одружений.

— Це зовсім не обов'язково, — відказав адвокат, підморгуючи присутнім. — В юриспруденції існує такий термін, як «filius nullius»[43] — сподіваюся, вам відомо, що це означає?

— Та говоріть по-людському! — вигукнула господиня. — Чого це ви надумали говорити по-індіанському серед добрих християн, хай навіть мова йде про бідного мисливця і. він справді нічим не кращий від тих дикунів? Ох, будемо сподіватися, що місіонери коли-небудь навернуть тих бідолах, і тоді вже не матиме значення, якого кольору в тебе шкіра ані що в тебе на голові — волосся чи вовна.

— Даруйте, місіс Голлістер, я говорив латиною, а не індіанською мовою, — заперечив юрист, знов підморгуючи слухачам. — А доктор Тодд розуміє латину, бо ж інакше як би він читав ярлики на своїх банках і коробочках? Ні, ні, місіс Голлістер, доктор Тодд чудово розуміє мене, — правда, лікарю?

— Гм! Та, мабуть, трохи тямлю, — відповів Елнатан, теж намагаючись прибрати жартівливий вираз. — Латина — чудернацька мова, и мабуть, ніхто з присутніх, крім сквайра Ліппета, не повірить, що «Far. Av.» англійською мовою означає «вівсяне борошно»[44].

Почувши цей учений вираз, тепер уже знітився законник; хоч він і скінчив якось один із східних університетів, та лікарева латина збила його з пантелику. Одначе показати себе неуком у товаристві, де було й чимало його клієнтів, він боявся і тому поспішив загадково засміятись, так ніби в тих словах був якийсь дотеп, зрозумілий тільки лікареві та йому. Слухачі належним чином оцінили це, і в кімнаті залунали схвальні вигуки: «Ото людина вчена!», «Кому ж іще знати, як не сквайрові Ліппету!» Підбадьорений адвокат підвівся і, повернувшись спиною до вогню, а обличчям до товариства, повів далі:

— Чи він син Натті, чи бозна-чий син — байдуже. Однак, гадаю, хлопець так цієї справи не полишить. У нашій країні існує закон, а закон не дозволяє людині, — нехай вона володіє чи каже, що володіє, сотнями тисяч акрів землі, — стріляти в іншу людину. Що ви скажете на це, докторе Тодд?

— Ну, сер, я вже сказав, що юнак незабаром одужає. Життєво важливі органи не постраждали, а що картечина видалена зразу ж і рана перев'язана, здається, непогано, то не думаю, що можуть виникнути які-небудь ускладнення.

— А ви що скажете, сквайре Дулітл? — запитав адвокат, підвищуючи голос. — Ви у нас мировий суддя й повинні знати, що таке закон, а що — беззаконня. Я запитую вас, сер, — невже постріл у людину така марниця, яку легко заладнати? ІІрипустімо, сер, що в цього юнака є дружина й діти; припустімо також, що він заробляє на хліб для всієї родини; припустімо, нарешті, що куля не пройшла крізь м'язи, а розтрощила лопатку, й він назавжди залишився калікою, — тоді, питаю усіх вас, джентльмени, хіба присяжні не присудять винному відшкодувати збитки?

Оскільки прикінцеве запитання було звернене до всіх присутніх, Гайрам хотів був не відповідати, але, помітивши, що всі зацікавлено дивляться на нього, згадав про свою репутацію людини, що знається на всяких юридичних тонкощах, і заговорив з належною гідністю.

— Звичайно, — мовив він, — якби одна людина навмисне стріляла в іншу і якби на це звернув увагу закон, а присяжні визнали її винною, то ця людина могла б опинитись у в'язниці.

— Саме так, — підтвердив адвокат. — У вільній країні, панове, закон безсторонній. Одним з найвеличніших надбань наших предків є те, що всі люди рівні перед законом, так саме, як вони рівні поміж себе з природи. Коли хтось і має багатство — байдуже, яким способом надбане, — то це не дає йому права порушувати закон, — так само, як і найбіднішому громадянинові держави. Це моє переконання, панове, і, я думаю, коли взятися за справу з розумом, то пораненому знайдеться чим заплатити за лікування, га, лікарю?

— Бачите сер, — заперечив лікар, збентежений таким поворотом розмови, — суддя Темпл обіцяв при свідках… Звісно, це не розписка… але він дав слово при людях. Там були… чекайте… Так, мосьє Лекуа, і сквайр Джонс, і майор Гартман, і міс Петтібоун, і ще двоє-троє негрів, коли він сказав, що в розумінні винагороди я можу розраховувати на його гаманець.

— Він обіцяв це до чи після операції? — поцікавився адвокат.

— Не пригадую, — відповів лікар. — Хоча… здається, він сказав це до того, як я наклав пов'язку.

— Але він сказав, що ви можете розраховувати на його гаманець, — зауважив Гайрам. — І я не знаю, що тут може зарадити закон. Адже суддя може вам віддати гаманець із якимсь мідяком, — от вам і вся плата.

— В очах закону це не буде вважатись винагородою, — перебив адвокат. — Гаманець не може розглядатись як самостійна особа, а тільки як частина майна його власника. Отже, коли суддя не відшкодує збитків, я готовий узятися за справу і в разі програшу відмовляюсь від гонорару.

Лікар нічого не відповів на ту пропозицію, а лише обвів очима кімнату, ніби про всяк випадок запам'ятовуючи свідків. Але така серйозна справа, як позов на суддю Темпла, здавалася товариству не дуже підходящою темою для загальної розмови, і в кімнаті запала ніякова мовчанка. Правда, тривала вона недовго: двері відчинились і ввійшов сам Натті.

Старий мисливець, як завжди, був із своєю рушницею, і, хоч у кімнаті було тепло й тільки в адвоката на голові сидів хвацько збитий набакир капелюх, Натті у всьому своєму зимовому вбранні пройшов просто до одного з камінів. Його почали розпитувати про дичину, що він уполював, і відповідав він