Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

12. Псіхея охоче вирушила туди, щоправда не з наміром виконати веління богині, а щоб, кинувшись сторчма з прибережної кручі у водну безодню, покласти край своїм мукам. Враз із річки зелена очеретинка, виконавиця мелодійної музики, наділена пророчою силою, тихим шепотом ніжного вітерця так їй натхненно віщує: — Псіхеє, перебори в собі відчай! Хоч ти й зазнала багато горя, не оскверняй моїх священних вод нещасною своєю смертю[165], а також у цей час не підходь близько до цих страхітливих овець: коли їм докучає сонячна спека, вони звичайно дичавіють. Оскаженілі, вони чи то гострими рогами, чи то як камінь твердими лобами, інколи навіть отруйними укусами стають небезпечними для людей. Але коли після полудня сонячна жара спаде і ласкава річкова прохолода заспокоїть отару, ти зможеш заховатись під розлогим платаном, який тягне вологу з тої ж самої річки, що і я. Як тільки заспокояться оскаженілі вівці, ти, обтрушуючи віти дерев у поблизькім гаю, назбираєш стільки, скільки треба золотої вовни, що поначіплювалась у незайманих хащах.

13. Ось так скромна й милосерда очеретинка підтримувала на дусі й повчала Псіхею, як їй рятуватись. А та не знехтувала порадою й не пошкодувала, що послухала: точно виконала те, що очеретинка радила, і легко назбирала повний поділ м'якої золотистої вовни і принесла її Венері. Але і на цей раз за успішне виконання другого, повного небезпек завдання, Псіхея не удостоїлась доброго слова в богині. Насупившись і кисло посміхаючись, Венера сказала: — Мені добре відомо, хто за тебе виконав цей подвиг. Тепер-то я вже як слід перевірю, чи ти справді наділена відвагою й неабиякою розсудливістю. Ти бачиш, он там, на вершині височенної гори, недоступний стрімчак, з нього струмує темна вода? Вона стікає вниз у закритий з усіх боків виярок, а далі дзюрчить у Стігійські болота[166] і живить течію Коціта[167], що грізно бурхає. Так ось, із самого витоку нагірного джерела зачерпни мені у оцей дзбанок крижаної водички і принеси не барячись. — Із цими словами вона простягла Псіхеї посудину з гранованого кришталю, а на додачу ще й пригрозила.

14. Псіхея, наддавши ходи, вибирається на гірську вершину в надії, що хоч там покладе край своєму нестерпному життю. Але коли вийшла на місця, прилеглі-до цього хребта, побачила, що їй не виконати такого непосильного завдання. Бо височенна скеля, прямовисна, крута й слизька через ожеледь, вивергала з кам'яних розколин джерела, що наводили жах. Вихоплюючись із похилого отвору, вода зі скаженою швидкістю збігала по крутосхилу і, щезнувши у вижолобленому в граніті вузькому річищі, непомітно стікала в сусідню долину. Зліва і справа зі скельних заглибин виповзають гидкі дракони, витягуючи довжелезні шиї, повіки в них ніколи не заплющувались, а їхні зіниці без упину дивились на світ: дракони не знали сну. До того ж вода, наділена даром мови, сама себе захищала, раз по раз вигукуючи: — Відійди! Що ти тут робиш? Дивись мені! Що ти затіяла? Геть звідси! Бережись! Тікай, поки не пізно! Пропадеш! — Псіхея, немов окам'яніла, усвідомлюючи нездійсненність доручення, тілом була там, але почуттями відсутня: страшна небезпека скувала її волю. Мало того, вона була позбавлена навіть останньої полегші — плачу.

15. Але страждання безвинної душі помітили зіркі очі доброзичливого провидіння. З'явився раптом перед нею з широко розпростертими крилами величний птах всевишнього Юпітера, хижий орел. Він згадав про давню послугу, яку зробив йому колись Купідон, бо завдяки йому він зумів доставити Юпітерові фрігійського виночерпія[168]. З'явився, саме впору, щоб, несучи допомогу дружині його, цим віддячити богу. Залишивши піднебесні широти, він почав кружляти перед Псіхеєю і з такими словами звернувся до неї: — Ой, наївна, недосвідчена дівчино, ти гадаєш, тобі вдасться підійти близько до священного й водночас страхітливого джерела і ще й зачерпнути з нього бодай одну краплю? Невже ти нічого не чула про оці Стігійські води, які наводять жах на богів, навіть на самого Юпітера, бо як ви, люди, клянетесь могутністю богів, так небожителі — величчю Стікса[169]? Давай-но свій дзбанок! — Орел миттю схоплює дзбан у свої кігті і, цупко тримаючи, одразу ж відлітає, щоб наповнити його. Помахуючи могутніми крилами і звертаючи то вліво, то вправо, він пролітає між пащ драконів з вишкіреними зубами і трьохжалими звивистими язиками і дістається до води. Вода неохоче його прийняла, вигукуючи, щоб забирався геть, поки цілий. Але він збрехав, сказавши, що прилетів за наказом Венери, якій мусить догодити. Ці хитрощі допомогли йому підступити до джерела.

16. Зраділа Псіхея взяла у нього дзбанок, наповнений водою, і швиденько віднесла його Венері. Але й тепер не зуміла зм'якшити серця розгніваної богині. Та, із злобною посмішкою на лиці, тоном, що віщував ще більші й суворіші випробування, проказала: — Ти, як видно, неабияка, прямо-таки досвідчена чаклунка, коли так блискуче виконуєш трудні мої доручення. А тепер, моя дорогенька, ось що зроби. Візьми оцю баночку, — Венера тут же простягла її Псіхеї, — хутчій спустись у підземне царство, у грізну оселю самого Орка. Вручаючи цю баночку Прозерпіні, перекажи їй таке: «Венера просить тебе дати їй хоч трішки краси, хоч би на одну днинку, бо власну вона повністю витратила, доглядаючи хворого сина». Тільки ж не барись, одразу вертайся, бо мені треба намазатись ще до того, як піду на зібрання богів.

17. Тепер Псіхея відчула більше, ніж будь-коли, що прийшов їй кінець, і ясно усвідомила: її посилають на неминучу згубу явно, відкрито. Хіба це не так? Адже змушують її спуститись у самий Тартар, в країну мертвих, добровільно, власними ногами. Не зволікаючи, Псіхея прямує до височенної вежі з єдиним наміром — кинутись звідти сторч головою, гадаючи, що саме в такий спосіб можна буде найпростіше й найшвидше потрапити в царство тіней. Але вежа заговорила раптом людським голосом: — Навіщо тобі, небого, кидатися з такої висоти і губити життя своє? Чому ти занепала духом перед останньою небезпекою і новим випробуванням? Якщо дух твій відокремиться від тіла, ти, щоправда, зійдеш у глибокий Тартар, але назад ніяким чином не зможеш вернутися. Послухай-но мене.

18. Неподалік звідси міститься Лакедемон[170], славетне місто Ахайї; поблизу нього знайдеш Тенар, захований серед недоступних пустирів. Там є вхід до царства Діта, і з навстіж відкритих воріт видно непрохідну дорогу. Коли, переступивши поріг, їй довіришся, зайдеш у царський палац Діта[171]. Але йти цією похмурою місцевістю не смій з порожніми руками: тримай у руках