Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

Обличчя Мері скам’яніло. Вона повільно підняла голову і чітко проказала:

— Тільки спробуй! Вони можуть мене сюди притягнути, але говорити з тобою — нізащо! Навіть дивитися у твій бік не стану. Зрозумів, ясновельможний раджо?

Що й казати, вони були варті одне одного, ці двоє впертюхів. Здавалося, ще трохи — і почнеться справжня бійка навкулачки. Певно, так воно і сталося б, якби Колін був здоровий. Але образи, якими вони обсипали одне одного, за силою не поступалися кулакам.

— Ти… ти думаєш тільки про себе! Егоїстка! — кинув Колін, хапнувши ротом повітря.

— Сам такий! — не залишилася у боргу Мері. — Егоїсти завжди називають егоїстами всіх, крім себе. Ну звичайно, досить було з тобою не погодитися, то я — егоїстка! Ну і хай! А ти на себе подивися! Більшого егоїста я в житті не бачила!

— Не бачила? А Дікен твій хто?! Та ви з ним обоє однакові! Пішли собі, бабраються в землі — а лежу тут сам-самісінький! Ото вже добралися — егоїсти з егоїстів! — роздратовано вигукнув Колін.

Мері спалахнула.

— Не смій так говорити про Дікена! — скрикнула вона. — Він… він найліпший у світі! Він як ангел! Його всі люблять!

— Добрий собі ангел! — глумливо перекривив Колін. — Якийсь обірванець з пустища!

— Знаєш, це у тисячу разів ліпше, ніж зарозумілий раджа з маєтку! — одним махом відтяла Мері.

З кожним її нападом Колін усе більше розгублювався. Такого спротиву він не чекав. Досі-бо ніхто і словом не важився йому заперечити. Всі його вимоги негайно виконувалися. А тут… Врешті хлопець відчув себе геть покинутим і самотнім. Ще б пак, його не розуміли, не слухали, не жаліли! Він відвернувся і по його щоці покотилася сльоза.

— Все одно, ти безсовісна, — жалісливо схлипнув він. — Я тут лежу, хворий. У мене росте горб. І я скоро помру. А ти кричиш на мене…

— Помреш? Не говори дурниць! — сердито вигукнула Мері.

Від обурення в Коліна миттю висохли сльози. Такого йому ще не доводилося чути.

— Дурниці?! — скрикнув він, широко відкривши очі. — Це тобі дурниці?! Всі знають, що я помру, а ти називаєш це дурницею?!!

— Бо так воно і є! — відрубала Мері. — Ти любиш про це говорити, просто хвалишся, бо хочеш, щоб тебе жаліли! Якби ти був хорошим хлопцем, то я, може, і повірила б. А так… торочиш, аби перед тобою всі бігали!

У гніві Колін забув про свою хвору спину і зірвався з подушки.

— Забирайся! Геть з моєї кімнати! — крикнув він, а тоді схопив подушку і жбурнув у дівчинку. Правда, сили у нього не було, подушка впала Мері під ноги. Але їй і того було досить.

— Я піду! — вигукнула вона, змірявши його поглядом. — І більше сюди не повернуся!

Мері рвучко схопилася за клямку, але ще обернулася, похитала головою і сказала:

— А я стільки хотіла тобі розказати. Дікен привів зі собою лисеня і ворону. І в саду так гарно, все цвіте… Але тепер нічого не почуєш!

Дівчинка вийшла, зачинила за собою двері — і в коридорі мало не зіткнулася з доглядальницею. Та явно слухала їхню розмову. Мері підняла голову: доглядальниця сміялася. Це була молода здорова жінка, яка, хоч і працювала тут, насправді зовсім не любила доглядати хворих. А Колін з його примхами тим більше ніколи не викликав у неї ні співчуття, ні симпатії. Тим-то вона за найменшої нагоди спихала його на Марту чи ще когось зі слуг.

— З кого ви так смієтеся? — насуплено спитала Мері. Доглядальниця не дуже їй подобалася.

— З кого? Та з вас двох, — сміючись відповіла жінка. — Добре ти йому виписала, ох, як добре. Ви такі подібні… Але для нього то добре — може, перестане так себе жаліти. Бо тут ніхто і слова йому не скаже. Якби в нього була така сестра, як ти, то скоро відівчила би його скиглити.

— То він не помре? — вирішила з’ясувати Мері.

— А, балачки, — махнула рукою доглядальниця. — Якби не ті істерики, то і хворів би менше. А то доводить і себе, і нас…

— Що таке істерика? — спитала Мері.

— Скоро почуєш, — похитала головою доглядальниця. — Думаю, після того, що ти йому виповіла, без істерики не обійдеться, це точно. Йому найменшої дрібниці досить, аби себе накрутити, а тут… Але все одно: добре, що бодай раз в житті почув правду!

Залишивши доглядальницю, Мері пішла по коридору. Настрій був украй зіпсований. Тепер їй зовсім не було шкода Коліна: вона так багато хотіла йому розповісти, вже навіть збиралася довірити найбільшу таємницю — а він он який… Ну що ж, нехай кисне собі у своїй кімнаті, нехай хворіє, нехай скиглить — не бачити йому саду як власних вух без дзеркала! Більше ні слова від неї не почує, раджа нещасний! Так йому і треба!

У кімнаті на неї чекала Марта. Дівчинка розкрила рота, аби розказати їй усе, але Марта її випередила, показавши рукою на стіл. Там стояла якась дерев’яна скринька — вочевидь, дівчині страшенно кортіло роздивитися, що там, але вона терпляче чекала, поки повернеться Мері.

— Маєш подарунок. То містер Крейвен тобі прислав, — оголосила Марта. — Там книжки і ще щось.

Мері із здивуванням подивилася на стіл, а тоді згадала, як містер Крейвен запитував, чи їй бува чогось не треба. Дівчинка нетерпляче відкрила скриньку і витягла звідтам кілька чудових книжок про сади і про квіти, з розкішними ілюстраціями. Такі, як у Коліна… Ще у скриньці знайшлися забавки і маленький письмовий набір — із золотими монограмами на кожному предметі, золотим пером та чорнильницею.

Усе воно було таке гарне, таке барвисте й веселе, що на серці в Мері потепліло. Вона зовсім не сподівалася, що містер Крейвен пам’ятатиме про їхню розмову…

— Знаєш, зараз напишу листа містеру Крейвену цим пером, — втішено мовила вона Марті. — Хочу йому подякувати. Тільки писатиму писаними літерами — вони в мене виходять ліпше, ніж друковані.

Якби дівчинка ото не посварилася з Коліном, то відразу побігла б хвалитися подарунками. Вони читали б уголос нові книжки про сад, бавилися б… А так… Мері знову згадала їхню сварку і насупилася.

Проте цілий вечір дівчинка ні про що більше не могла думати. Вона пригадала собі, як Колін признався їй, що найбільше боїться стати горбатим. Річ у тім, що він випадково підслухав розмову місіс Медлок з доглядальницею. Вона казала, що у його батька, містера Крейвена, спина викривилася якраз у десятирічному віці. Колін вбив собі