Стівен Кінг - Доктор Сон

class="p1">— Гаразд, у нас ніби якийсь вітер безупинно віє крізь хату, лишень неможливо його фізично відчути або побачити, що він робить. Я не перестаю очікувати, що ось-ось почнуть штори здиматися і картини позлітають зі стін, тільки все залишається на місці. Втім, інші речі відбуваються. Три-чотири рази на тиждень — інколи два-три рази на день — вибиває електричні запобіжники. Ми викликали двох різних електриків на чотири різні такі оказії. Вони перевіряли проводку і казали нам, що все з нею якнайкраще. Буває, ми спускаємося вранці донизу, а там подушки з дивана і крісел валяються на підлозі. Ми привчаємо Абру прибирати свої іграшки перед тим, як іти до ліжка, і, якщо тільки вона не надто втомилася і капризує, вона ретельно це робить. Але інколи коробка вранці знову виявляється відкритою і деякі з іграшок лежать на підлозі. Зазвичай кубики. Вона їх любить найдужче.

Він на мить замовк, тепер дивлячись на таблицю для перевірки зору на дальній стіні. Джон подумав, що Кончетта зараз його піджене, щоби продовжував, але вона сиділа мовчки.

— Гаразд, це вже абсолютно дико, але я присягаюся, що це було насправді. Одного вечора ми ввімкнули телевізор, а там «Сімпсони» геть по всіх каналах. Абра реготала так, ніби утнула найграндіозніший у світі жарт. Люсі ледь не звихнулася. Вона їй сказала: «Абро Рафаело Стоун, якщо це твоя витівка, припини це негайно». Люсі майже ніколи не виявляє до неї суворості, а коли це інколи трапляється, Абра буквально ридає, що трапилось і того вечора. Я вимкнув телевізор, а коли ввімкнув його знову, там все уже було нормальним. Я міг розповісти вам ще про півдесятка інших речей… інцидентів… феноменів… але більшість з них такі дрібні, що їх ледь зауважуєш. — Він знизав плечима. — Як я вже казав, до всього звикаєш.

Джон сказав:

— Я приїду на день народження. Після всього цього хіба мене могло б щось утримати?

— Можливо, нічого не станеться, — сказав Дейв. — Пам’ятаєте ту стару загадку — як зробити так, щоб перестав протікати кран, ге? Викликати сантехніка.

Кончетта фиркнула:

— Якщо ти дійсно в це віриш, хлопчику-синку, гадаю, ти матимеш сюрприз. — А тоді до Далтона: — Зуба собі було б легше видерти, аніж привести його сюди.

— Дай собі спокій, Момо, — почали займатися червоним кольором щоки Девіда.

Джон зітхнув. Він відчував антагонізм між цими двома й раніше. Причини він не знав — можливо, то було щось на кшталт змагання за Люсі, — але йому не хотілося, щоби воно відкрито виплеснулося саме зараз. Ця неймовірна справа перетворила їх на тимчасових союзників, тож він бажав їх ними й залишити.

— Припиніть гризтися. — Він промовив це достатньо різко, щоб вони відірвалися поглядами одне від одного і подивилися на нього, здивовані. — Я вам вірю. Я ніколи не стикався ні з чим і зблизька подібним…

Чи стикався? Він завмер, згадавши свій загублений годинник.

— Доку? — мовив Девід.

— Перепрошую. Тямку втратив.

На це вони обоє заусміхалися. Знову союзники. Добре.

— Тим не менше, ніхто не кликатиме людей у білих халатах. Я обох вас сприймаю як врівноважених осіб, не схильних до істерії чи галюцинацій. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тільки одна особа розповідала мені про такі… такі паранормальні явища… але ж ні. Вас аж троє. З чого постає питання, що б ви хотіли, аби я зробив?

Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.

— Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…

Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девідових щік, повернулося знову. Спалахнуло знову.

— Абра не хвора, — гиркнув Девід.

Четта обернулася до нього:

— Cristo! Я сама знаю. Ти даси мені закінчити?

Дейв здійняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.

— Вибач, вибач, вибач.

— Просто не затикай мені рота, Девіде.

Втрутився Джон:

— Дітки, якщо ви так рішуче налаштовані на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихої кімнати[120].

Кончетта зітхнула:

— Це такий стрес. Для всіх нас. Пробач, Дейві, я скористалася не тим словом.

— Не варто вибачень, cara[121]. У цій справі ми разом.

Вона коротко усміхнулась:

— Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте її, як би ви оглянули будь-яку дитину з недіагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, і, я гадаю, наразі цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якісь ідеї. Я на це сподіваюся. Розумієте…

Вона обернулася до Девіда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рідкісним для цього обличчя, подумав Джон.

— Ми боїмося, — сказав Девід. — Я, Люсі, Четта… ми перелякані на смерть. Не її боїмося, а за неї. Тому що вона ж іще таке маля, розумієте? Що, як ця її сила… я не знаю, як це по-іншому можна назвати… що, як вона іще не сягнула свого піку? Що, як вона іще продовжує зростати? Що нам робити потім?.. Я не знаю…

— Знає він, — мовила Четта. — Вона може проявити норов і завдати якоїсь шкоди собі або комусь іншому. Я не знаю, наскільки це ймовірно, але думаю, що таке може трапитися… — вона торкнулася Джонової руки. — Це жахливо.

7

Ден Торренс знав, що житиме у баштовій кімнаті «Гелен Рівінгтон Хаусу», від тієї миті, як побачив свого старого друга Тоні, котрий махав йому рукою з її вікна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Він запитав про цю кімнату в місіс Клаузен, головної управительки «Рівінгтону», вже місяців за шість по тому, як почав працювати в хоспісі прибиральником/санітаром… і неофіційним доктором за викликом. Зрозуміло, разом зі своїм вірним колегою Аззі.

— Та кімната від стіни до стіни суцільне сміттєзвалище, — проголосила місіс Клаузен. Жінка за шістдесят з неправдоподібно рудим волоссям. Володарка саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою і доброзичливою адміністраторкою. І навіть краще — з точки зору наглядової ради «ГРХ» — вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштів у фонд закладу. Ден не мав цілковитої певності, чи подобається вона йому, але поваги до неї він набув.

— Я сам там все розчищу. У свій вільний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаєте? Напохваті.

— Денні, скажи мені одну річ. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти