Мирослава Горностаєва - Астальдо

глицею і спокоєм. Моретінде лишився на узліссі щипати травку, а приятелі пройшли трохи далі і зупинились на галявині.

— Поговоримо, — сказав Фіндекано, — тільки не мечами… Словами. Що тут у вас коїться?

— Тебе прислали дізнатись, — промовив Майтімо своїм сріблястим голосом з явною загрозою, — прислали з Тіріону… А може з Валмару? А, Фіндекано? Спочатку він, тоді ти…

— Хто — він? Руссандоле…

— Виймай зброю, сину Нолофінве, інакше я проткну тебе наскрізь…

Слова Майтімо супроводжував дією, і Фіндекано ледве встиг затулитись від удару своїм мечем у піхвах. Далі він тільки те й робив, що ухилявся від клинка Руссандола, закриваючись то мечем, то луком, який зірвав з плеча, але так і не оголив своєї зброї.

— Послухай же, Майтімо! Та вислухай же мене… Мене ніхто не присилав, і доручення у мене одне — від пані Нерданель! Я вам від неї плащі привіз, вони в дорожніх саквах… Та припини врешті це божевілля, мені нині не до вправ…

— Це бій, а не вправа, — сказав Майтімо зло, — ти — боягуз, Фіндекано. Ти боїшся видобути меча з піхов, знаючи, що є під захистом звичаю — не нападати на беззбройних.

Меч Фіндекано вилетів з піхов одрухово. Лук відлетів набік. Юнак не хотів бою, але нині у нього луснув терпець. Клинок задзвенів о клинок, і разом з цим прийшло розуміння, що це не гра, і навіть не двобій до першої крові. Руссандол бився на смерть.

— Майтімо, зачекай… Май…

— Ти теж прийшов за ними… Ти теж…

— Та стривай же! Руссандоле!

Фіндекано відчув удар в груди, і гарячу вологу під сорочкою. Болю ще не було — він прийшов пізніше. Як і розуміння того, що трапилося — Майтімо блискавично змінив руку і вдарив з лівої.

Фіндекано подивився на свою куртку, по якій розповзалася темна пляма, і похитнувся. Меч випав з ослаблих пальців. Молодий Ельда поволі опустився на траву. В голові було порожньо, йому все здавалося, що це сон… Зараз він прокинеться, Майтімо стисне йому руку і почне розпитувати про Тіріон…

— Я тут привіз, — сказав Фіндекано, відчуваючи в роті солону вологу, — тобі… Від пані Нерданель… Ти забери цю річ, Руссандоле… Вона така втішна… На квітці… сніг…

У нього ще вистачило сил видобути скляну кулю з причепленої до поясу сумочки.

— Треба тільки потрусити, — мовив юнак, — і біла заметіль… Всередині…

Майтімо підійшов до нього все ще з мечем напереваги. Він мав вигляд особи, котра не спала кільканадцять кіл світла. Куля з трояндою вислизнула з ослаблих пальців Фіндекано і покотилася під ноги сину Феанаро. Той одрухово підняв її і затис в долоні.

Фіндекано відкинувся на спину з почуттям виконаного обов’язку. Він не хотів думати — так було легше. А потім біль накрив його з головою, немов морська хвиля.

Отямився він від грюкоту. Хтось тримав його на руках, а ногою гамселив в щось дерев’яне. Юнак повернув голову і просто перед собою побачив двері… Різьблені дверцята з округлим верхом.

— Я чую, — жіночий голос, — я вже йду…

— Пані Лаурендіе! Я — Нельяфінве Феанаріон… Зі мною поранений… Та швидше, будь ласка…

Дверцята були низькими — Руссандолу довелось нагнутись. Фіндекано втямив, що приятель, чи радше — колишній приятель приніс його не до фортеці, а до якоїсь хатинки у лісі. Пані Лаурендіе, юнак навіть не роздивився, яка вона з себе, мовила тоном наказу:

— Сюди… Сюди… Ось на це ложе… Клади його… ай-я… Твоя робота, сину Феанаро?

— Пані Лаурендіе!

— Мовчи… Не говори… Що ви не поділили — дівчину? Цей Ельда вже стоїть на прямій дорозі до чертогів Судді. Шалені сини шаленого батька, чи ви коли вгамуєтесь? Клади його, і забирайся геть.

Фіндекано вже не міг дихати, кожен вдих спричиняв страшенний біль. Таких пошкоджень він не отримував ніколи. Зупинити собі кров з невеличкого подразнення міг трохи не кожен Ельда, але ця рана була заважкою для його hrоа. Майтімо стояв біля ложа на колінах, і дивився на пораненого безтямним поглядом. А потім в руці Руссандола з’явився ніж… В правій руці. Дивлячись на Фіндекано все тими ж скляними очима, він поволі розтяв собі лезом лівицю від зап’ястка до ліктя…

— О, пресвітлі Валар! — вигукнула поруч жінка, — тільки цього мені не вистачало! Нельяфінве Феанаріон, ти думаєш, що йому стане легше, якщо ти скалічиш собі руку? Вийди, і зупини собі кров, доки я займатимусь твоїм супротивником.

Фіндекано заплющив очі… Довкола клубочився білий туман, а потім юнак і справді побачив дорогу. Вона губилася в білому мареві… Вона вела… Ні, краще не думати… Просто йти…

— О, воїне з роду Квенді, - почувся десь поруч глибокий жіночий голос, — ще можна тобі зупинитись… Ще можна тобі зостатись… У світі, де зорі сяють… Ще можна тримати зброю… Ще треба її тримати… Я кров твою замовляю, і тіло затягне рану… Ти тільки зостанься з нами… Ти дуже хочеш зостатись… У світі, де зорі сяють…

Фіндекано хотів був вимовити, що він зовсім не хоче залишатись в світі, де побратим звів на нього руку, але голос, низький грудний голос жінки, обплітав його душу, заворожував, наказував зійти з дороги у білому тумані.

— Тут пахне солоним вітер… Тут листя шумлять тривожно… Тут можеш торкнутись вустами терпкого із трав напою… Тут діви схожі на квіти, а квіти сяють красою… Цього не побачиш в тумані, цього не відчуєш без hrоа… Зійди з тієї дороги, я кличу тебе додому…

Юнак не міг згадати, коли голос зник. Напевне — разом з білим туманом в очах. Повернувшись на бік, Фіндекано побачив простору світлицю, засклене кольоровими скельцями вікно, біля нього — скриню… Посеред світлиці стояв столик, накритий гаптованою скатертиною, а біля нього, на стільці з прямою спинкою, боком до ложа, сиділа вродлива Нолде в довгій білій сукні, гаптованій по широким рукавам та подолу якимось дивним візерунком. Перевівши погляд собі на груди, Фіндекано побачив довгий білий шрам, наче від старої рани.

— Отямився? — спитала жінка не повертаючись.

Нолофінвіон зрозумів, що йому пощастило як ніколи… Ця пані… як же її… Лауре… Щось золоте в імені… Ця пані — цілителька рідкісної міці, яка до того ж знається на бойових ранах. Пробуджена, напевне… Фіндекано слухав наспіви валіе Есте, жони Володаря снів, трохи міг зціляти сам, але подібного замовляння не чув. Зазвичай цілительки піснею закликали Вишню Есте на допомогу, аби вона вділила хворому, або пораненому сили. Ця жона співала так, ніби не знала про існування ні Есте, ні інших Валар.

Нолде поволі підвелася і підійшла