Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Зустрінеш там… випадково… свого приятеля, поговори з ним. Нехай якось спробує вплинути на Феанаро, щоб той полишив свої образи. Мені не потрібен трон Тіріону, повернеться батько Фінве, я знову займу своє місце біля нього. Своє друге місце… Потім повернеться й Куруфінве. Я дійсно не тримаю на нього зла. Хіба Феанаро винен, що вся таткова любов дісталася йому…

— Я цього не уявляю, — щиро мовив Фіндекано, — ви любите нас трьох однаково, а Арельде — як нас трьох… Такі дивні ревнощі… Вибачте…

— У вас — одна ненька, — коротко сказав Нолофінве, — забудемо, синку. Їдь, але будь обережним. Якби тебе не привітали стрілою зі стіни отого їхнього Форменосу.

Коня Фіндекано звали Тінде — Спалах. Хоча княжич і не захоплювався блуканням по лісі з луком та стрілами, і не мав свого місця у супроводі Ороме, однак привабив до себе одного з нащадків Нагара — коня Вали-мисливця. Ці тварини були напіврозумними і самі вибирали собі господаря. Тінде був вороним жеребцем, чорним, мов небо під зорями, за що Фіндекано жартома називав його Моретінде — Чорним Спалахом.

Звістку про мандрівку на північ Моретінде сприйняв не дуже прихильно. Напіврозумні і розумні тварини і птахи Валінору не терпіли Чорного Валу, а, за чутками, він чи-то переховувався в самому Форменосі, чи-то просто перебував десь поряд з фортецею Першого Дому. Однак нащадок Нагара і не суперечив. Оsanwe з ним нагадувало розмову з вередливим, але добрим малюком, але принаймні Фіндекано не відчував себе дорогою самотнім.

Північ Аману була майже незаселеною. Тут мешкали самотою мудреці з Ваніяр та Нолдіе-цілительки, котрі відточували свої знання трав, тут майже завжди було прохолодно, бо з Ендоре віяли холодні вітри, які приносили на крилах дивні запахи, а часом і дивне насіння незнаних в Амані рослин. Пагорби поросли вереском, поміж ними чаїлися лісисті долини, а світло дерев тут було завжди тьмяним, і в часи зміни кіл світла зоряне небо було майже таким, як в Ендоре.

Форменос Фіндекано побачив раптово. Він цілковито поклався на свого Моретінде, котрий відчував житло на відстані, і не помилився. Однак, побачити таке юнак не сподівався.

Він думав, що Феанаро з ближніми збудували собі невеличке тимчасове містечко, яке пишномовно назвали фортецею, адже дванадцять літ — це не такий уже й великий проміжок часу, навіть якщо це дванадцять валінорських літ. Час в блаженному Амані, як-то стверджували мудрі, плинув повільніше, ніж в Ендоре. Але все колись закінчується, хіба ні?

Та очам Фіндекано відкрилося небачене ним досі видовисько — на вершині пагорбу височенні стіни з сірого тесаного каменю, квадратні зубчаті сторожові вежі по краях, ще одна вежа зметнулася вгору всередині муру… І, на довершення всього — другий пояс стін внизу, перед ним повний води рів та підйомний міст перед брамою.

Скільки ж сил витратили Нолдор Першого Дому, аби побудувати це… страхіття. Фіндекано навіть думати про це боявся. Від кого Феанаро відгородився стіною? Від Валар та Маяр, які рознесли на друзки Утумно, а там, за чутками, були не просто собі стіни, а якийсь особливий витвір Мелькора?… Від самого Мелькора? Але ж хіба Чорний Вала не приятелює з Феанаро? До того ж Фіндекано сумнівався, що Мелькора стримають брама і два пояси стін… Від інших Ельдар? Але ж ніхто не збирався посягати на прихисток Вогняного Духа… Тоді — навіщо? Для чого? Невже права пані Нерданель, і Феанаро муштрує своїх воїнів для походу в Ендоре… Там їм дійсно знадобляться такі фортеці… Рови і мури… Однак, як же потрапити туди?

Оскільки син Нолофінве завжди був упевнений, що прямий шлях є найлегшим, він зняв з поясу мисливський ріг окутий сріблом, який випрохав свого часу у Арельде, і приклав його до вуст. Голосний чистий звук прорізав повітря.

Він повторив заклик вдруге, втретє… Зрештою з вежички понад брамою почувся голос вартового:

— Назвіть себе!

— Я — Фіндекано Нолофінвіон, — мовив юнак голосно, — у мене доручення з Тіріону до вельможного Феанаро. Можу я бачити князя Мinya Nosse?

Фіндекано вважав, що викликати княжичів на розмову через голову батька буде непристойно. Пані Нерданель нічого не переказувала для свого мужа, але передала дарунки своїм синам. Тож цілком призвоїто буде звернутися до самого вождя за дозволом їх передати… А потім уже — як вийде. Незважаючи на ворожнечу, вуй не мав вигнати його геть, не давши, принаймні, перемовитися з Феанаріонами.

На стіні тим часом запанувала тиша. Фіндекано терпляче очікував. Прохолодний вітер шарпав його плащем, а Моретінде нетерпляче переступав ногами і оповідав своєму вершнику по оsanwe, що він, чесний нащадок Нагара, думає про осіб, котрі змушують очікувати на холоді Ельда та його вірного коня.

Зрештою з вежі почувся знайомий сильний голос Феанаро:

— Що тобі треба, Фіндекано Нолофінвіон?

— Я привіз дари з дому для ваших синів, — ввічливо відповів Фіндекано, — тому прошу дозволу переговорити зі старшим княжичем, або будь з ким з них по вашому вибору.

— Я бачу, ти маєш з собою лука, — озвався Феанаро, — де твій меч, Нолофінвіоне?

— Я вибрався на полювання, — лагідно мовив Фіндекано, — тому і взяв з собою лук та стріли. Щодо меча — то я не у ворожому краю, а на полюванні він мені не потрібен.

— Отакі вони всі хоробрі, - сказав Феанаро комусь за зубцем вежички, — вони ніколи не мають зброї… Боягузи… Воістину боягузи! Знають, як уникнути бою. Але нічого… Ти маєш два мечі, тож вийди, і покажи цьому нащадку Індіс як приїздити сюди з дорученням з Тіріону, та ще й прикриватися іменем моєї дружини!

Зарипіли ланцюги, почав опускатися міст… Однак… Фіндекано зістрибнув з коня, майже певен в тому, кого зараз побачить. Двома мечами одразу серед Феанаріонів міг битись лише Майтімо. Шалена Трійця ніяк не могла опанувати це складне мистецтво, і безмежно заздрила старшому брату, про що він сам оповідав, сміючись, здається так недавно.

Майтімо вийшов з прочиненої брами як тільки міст ліг на своє місце. Він був зодягнений в чорне, і багряний плащ метлявся за його спиною. Мечі він ніс в руках.

— Вітаю, Руссандоле, — сказав Фіндекано неголосно, коли старший Феанаріон підійшов до нього. Майтімо мовчки пхнув до руки приятеля один з мечів і витягнув з піхов свого.

— Майтімо, — мовив Фіндекано, силячись на жарт, — якщо ти насправді бажаєш показати мені чого навчився за цей час, то зовсім не обов’язково робити з цього видовисько для всього Мinya Nosse. Давай, хоча б спустимося донизу, до он того лісочка.

В лісочку пахло