Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, на мене з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але водночас не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадали мені вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий з’їв бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, почав видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще трохи і ти всядешся на одного з крокодилів. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б тобі таку безпардонну витівку.

Невдовзі бразильці завершили з усі фінальниі приготування. Мотор закріпили у задній частині човна, весла поклали під бортами, в металевий герметичний ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега, затим кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки. Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигун. Мотор слухняно відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки ми пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває від листопада до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Біля них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі напинатись.

Я на хвильку перестав слухати провідника і підвів голову. Річка поступово змінювалася, перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безмірного світло-коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі, здається, припинилась — Ріо Кларо розповзлася, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, однак ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, безцеремонно вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час усі дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ви не впізнаєте тутешніх місць, хлопці, — доказав наш гід. — Вода заллє все навкруги. Ви останні, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжнісіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою:

— Це пекло для людей, але не для тварин. Незмірні сезонні повені, безперечно, роблять це місце непридатним для комфортного проживання, зате кожна така повідь забезпечує харчем тисячі і тисячі представників дикої природи і постачає багатющий ґрунт для рослинності. Повеневі води підживлюють землю, яка без цього була б надто бідною, глибока вода аж кишить рибою, а затоки та cordilheiras формують прекрасні еко-ніші для багатьох звірів та птахів. Під час засухи вода сходить, і савана вкривається свіжою, густою травою.

Якоїсь миті Айлтон подав знак своєму напарнику, підкоряючись якому, Фабіо різко спрямував човен до правого берега. Точніше не до берега, а до корчуватої стіни з гілля та листя, котра стирчала просто із води, оскільки землі — у прямому значенні цього слова — навколо видно не було.

Коли до галуззя лишалося три-чотири метри, фазендейро вирівняв плоскодонку, втримуючи її паралельно до лінії корчів, а тоді вимкнув двигун. Хвилину чи дві ми ковзали по воді за інерцією. Лиш зрідка Фабіо, стараючись не плюскати, опускав весло у мутно-коричневу воду, аби тримати човен на однаковій відстані від гілляччя, яке тягнулось до сонця з глибин «розповнілої» Ріо Кларо. Зрештою шлюпка остаточно спинилася, ледь-ледь покочуючись на воді.

— Спробуємо тут, — мовив Айлтон, витягуючи з сумки чималий шматок яловичини.

Натураліст відібрав у Фабіо весло і, вклавши його на борти поперек плоскодонки, заходився прямо на лопаті весла нарізати м’ясо невеликими шматками.

— Мушу попередити, хлопці, що я не гарантую вам феєричної риболовлі, — відірвавшись на секунду, зазначив Айлтон; з його ножа стікала кров — важкі брунатні краплі тихо розбивались об плоске днище човна. — Під час сезону дощів у піраній досхочу різної їжі, тому вони можуть мляво реагувати на нашу наживку.

Загрібши долонею м’ясні обрізки з весла, провідник пожбурив їх у воду.

— Тобто, може бути таке, що зубастики взагалі не клюватимуть? — насторожився я.

— Клюватимуть, — заспокоїв мене провідник, — але не так бурхливо, як під час засухи — тоді вони аж навісніють від голоднечі, стають страшенно агресивними. Багато водойм пересихає, хижакам не вистачає їжі, от вони й дзьобають усе, що рухається у воді.

— Тоді для чого ти накремсав стільки м’ясця? — я витягнув шию, вказавши підборіддям на чималеньку гірку дрібних шматків яловичини, загальна вага яких, либонь, перевищувала три кілограми.

Айлтон зиркнув на мене вбивчим поглядом, як на салагу, який не знає, з якого боку заряджати гармату.

— Якщо піраньї все ж «розгуляються», цієї купки не вистачить і на чверть години.

Затим бразилець розмотав найдовшу вудку і зачав неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами; ні поплавків, ні спінінгових механізмів. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — розпливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому