Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Вона стримано всміхнулася.

— О Господи. А хіба ваш дідо нічого не розповідав вам про своїх старих друзів?

— Та дещо розповідав. Але я довго дотримувався думки, що все то байки.

— Зрозуміло, — мовила вона.

— Сподіваюся, вас це не ображає.

— Та трохи дивує, от і все. Але, загалом, ми воліємо, щоби про нас так і думали, бо так легше захищатися від непроханих гостей. У наш час дедалі менше людей вірять у реальність фей, домовиків і таке інше, і тому прості люди докладають дедалі менше зусиль, щоби нас знайти. І це значно полегшує нам життя. Історії про примар і страшні старовинні маєтки також добре нам прислужилися, хоча вас, вочевидь, це не стосується. — Вона всміхнулася. — Хоробре левине серце — це, мабуть, ваша родинна риса.

— Мабуть, що так, — нервово хихикнув я, хоча насправді від страху в мене душа в п’яти пішла.

— Принаймні, цей будинок вас не відклякнув, — мовила пані Сапсан, величним жестом обвівши рукою кімнату. — У дитинстві ви вважали, що ваш дідо годує вас небилицями? Суцільною брехнею, еге ж?

— Та ні, не те, щоби суцільною брехнею, а…

— А фантазіями, гіперболами і метафорами, якщо така термінологія вам більше до вподоби. Коли ж ви збагнули, що дід Абрахам розповідав вам правду?

— Ну, — невпевнено почав я, вдивляючись у химерний візерунок килима, — мабуть, остаточно я в цьому переконався лише тепер.

Пані Сапсан, іще хвилю тому така пожвавлена, після цих слів засмутилася.

— О Господи, тепер зрозуміло. — Її обличчя враз спохмурніло, немовби вона інтуїтивно відчула ті жахливі речі, які я прийшов їй сповістити. Але я не міг знайти відповідні для цього слова.

— Гадаю, він хотів мені все розповісти, але надто довго ждав. Тому послав мене сюди. — І з цими словами я витягнув з кишені куртки зім’ятого листа. — Це від вас. Саме цей лист і привів мене сюди.

Пані Сапсан обережно розпрямила його на бильці свого крісла, потім підняла його і заворушила губами, читаючи.

— Як нечемно! Я вимагаю, щоби він мені написав. — Вона похитала головою і на хвилину замислилася. — Ми завжди з нетерпінням очікували новин про Ейба. Одного разу мені здалося, що він замислив звести мене в могилу, бо змушував мене тривожитися за нього через наполягання на своєму бажанні жити серед людей відкрито, без захисту. Інколи він бував до біса впертим!

Пані Сапсан склала листа, засунула його в конверт, і на її обличчя набігла легка чорна хмаринка.

— Він помер, так?

Я кивнув. Затинаючись, я розповів їй, що сталося, тобто переказав версію поліції, в яку я й сам повірив, особливо після батьківських напучувань та походів до лікаря Голана. Щоби не розплакатися, я передав їй лише загальну канву подій: дідо мешкав на околиці міста, ми щойно пережили сильну посуху, і у лісі було багацько оскаженілих від голоду тварин; діду ж просто не поталанило — він опинився не там, де слід, і тоді, коли не слід.

— Не варто було нам дозволяти йому жити на самоті, — пояснив я, — але він, як ви правильно зауважили, був вкрай упертим.

— Саме цього я й боялася, — зауважила пані Сапсан. — І попереджала, щоби він не покидав нас. — З цими словами вона міцно стиснула в кулаках в’язальні шпиці, немов збиралася проштрикнути ними невидимого ворога. — А його бідолашному онуку довелося везти нам цю страшну звістку.

Я добре розумів її гнів. Бо я сам пережив його свого часу. Я спробував заспокоїти її, переповідаючи всю оту заспокійливу напівправду, якою годували мене батьки та пан Голан минулої осені, коли мені було дуже погано.

— Йому настав час іти. Він був самотній. Моя бабуся померла кілька років тому, а його розум втратив гостроту. Він постійно щось забував, постійно щось плутав. До речі, саме через забудькуватість та схильність до плутанини він і опинився в отих заростях.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Він дозволив собі постаріти.

— У якомусь сенсі йому навіть пощастило. Бо він довго не мучився перед смертю, як це часто буває зі старими людьми. Не лежав місяцями у шпиталі, прикутий до приладдя, яке підтримує життєдіяльність. — То були, певна річ, сміховинні аргументи: дідова смерть була безглуздою й жахливою, але мені здалося, що від моїх слів нам обом стає трохи легше.

Відклавши в’язання, пані Сапсан підвелася і пошкандибала до вікна. Її хода була негнучка й незграбна, наче вона мала одну ногу коротшу за другу.

Вона виглянула у двір, де гралися діти.

— Діти не повинні про це знати, — сказала вона. — Принаймні, тепер. Бо це їх лише засмутить.

— Гаразд, як скажете.

Директорка трохи постояла мовчки біля шибки, і я бачив, як здригалися її плечі. Коли ж вона знову повернулася до мене, її обличчя було спокійним.

— Що ж, пане Портман, — різко мовила вона. — Вважаю, що я вас достатньо прискіпливо розпитала. Напевне, ви теж маєте до мене кілька запитань.

— Та небагато. Десь із тисячу.

Пані Сапсан витягнула з кишені годинника і поглянула на нього.

— До вечері ми ще маємо час. Сподіваюся, його вистачить, щоби вас просвітити.

Раптом пані Сапсан замовкла і нахилила голову, немов прислуховуючись. Широкими кроками рушила до дверей вітальні, поштовхом розчинила їх. З того боку я побачив Емму. Вона сиділа, скоцюрбившись, з червоним заплаканим обличчям. Вона чула все.

— Панно Блюм! Ви що, підслуховували нас?

Емма насилу підвелася і, не в змозі стриматися, знову розплакалася.

— Виховані люди не підслуховують розмов, що не призначені…

Та Емма уже помчала з кімнати, тож пані Сапсан, так і не скінчивши свою сентенцію, пригнічено зітхнула.

— От бідолаха! Краще б вона не підслуховувала. Боюся, вона дуже вразлива в тому, що стосується вашого діда.

— Та я вже помітив. А чому? Вони були…

— Коли Абрахам подався на війну, — перервала мене пані Сапсан, — ми всі за нього переживали, але особливо переживала за нього панна Блюм. Так, вони любили, кохали і обожнювали одне одного.

Тепер я розумів, чому Емма не хотіла вірити мені: це означало, з усією вірогідністю, що я прибув на острів сповістити сумну новину про свого діда.

Пані Сапсан ляснула в долоні, немов перериваючи дію чар.

— Жаль, жаль, — мовила вона. — Але