Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

зіщулившись на сидіннях. Отже, вони щось бачили, і це непогано.

— Його тут немає! — верескнула Аннабет. — Він пішов.

Фурії змахнули над нею батогами.

Аннабет вихопила бронзового ножа. Гровер витяг жерстяну бляшанку зі свого рюкзака, в якому зберігав свою провізію, і замахнувся.

Мої подальші дії були настільки імпульсивні та небезпечні, що я цілком міг претендувати на звання найпершого психа року та розклейку моїх фото на стовпах всієї країни.

Водій відволікся, намагаючись роздивитися у дзеркальці заднього огляду те, що відбувається.

Залишаючись невидимим, я вихопив у нього з рук кермо й крутонув ліворуч. Пасажири заверещали, коли їх кинуло вліво, і я почув — хотілося б вірити! — як троє фурій вивалюються у вікно, розбиваючи шибку.

— Гей! — загукав шофер. — Гей, якого біса?!

Ми продовжували боротися за кермо. Автобус важко кидало з боку в бік, металевий скрегіт не змовкав, іскри летіли в повітрі на милю позаду нас.

Нахилившись, автобус вискочив із тунелю Лінкольна під зливу, людей та монстрів кидало автобусом, зустрічні авто розліталися, наче кеглі в боулінгу.

Якимось чином водій знайшов вихід із ситуації. Ми кулею промчали по шосе, минаючи з півдесятка світлофорів, і врешті-решт опинилися на одному з путівців Нью-Джерсі, яких по той бік річки бісова прірва. Тепер ліворуч був ліс, праворуч — Гудзон, і, судячи з усього, водій вивозив нас до річки.

Тут мені знову сяйнула рятівна думка, і я щосили вгатив по педалі аварійних гальм.

Завищали покришки, автобус закрутило на мокрому асфальті, й він врізався в дерево. Увімкнулося аварійне освітлення. Двері розкрилися. Шофер першим кинувся геть, за ним, репетуючи, повистрибували пасажири. Я пропустив усіх і вмостився на водійське сидіння.

Фурії встигли зайняти попередні позиції. Вони хльоскали своїми батогами Аннабет, яка вимахувала ножем і щось гукала давньогрецькою — у тому сенсі, щоб вони забиралися геть. Гровер кидався бляшанками.

Я подивився на відчинені двері. Переді мною була свобода, але я не міг кинути своїх друзів. Я зняв кепку-невидимку.

— Привіт!

Фурії обернулися до мене, вишкіривши жовті ікла, і мені в голову раптом прийшла блискуча ідея про те, який саме вихід із цієї халепи можливий тепер. Місіс Додз підкрадалася до мене проходом — так само, як у класі, щоб повідомити, що я завалив черговий тест із математики. Щоразу, коли вона хляскала своїм батогом, її зморшкувата шкіра відблискувала червоними спалахами.

Дві її потворні сестрички перестрибували з сидіння на сидіння, підкрадаючись до мене, наче дві величезні огидні ящірки.

— Персею Джексоне, ти образив богів, — виголосила місіс Додз з акцентом, явно придбаним десь південніше, аніж штат Джорджія. — Тому тобі судилося померти.

— Ви більше подобалися мені в особі математички, — гигикнув я.

Вона загарчала.

Аннабет і Гровер обережно пересувалися слідом за фуріями, поглядаючи на розчинені двері.

Я витягнув із кишені кулькову ручку й зняв ковпачок. Меч виріс у моїй руці, зблиснувши двосічним лезом.

Фурії завагалися.

Місіс Додз уже довелося скуштувати Анаклузмоса. Його вигляд їй явно не сподобався.

— Здавайся негайно, — просичала вона, — інакше будеш приречений на вічні муки.

— Гарно сказано.

— Обережно, Персі! — вигукнула Аннабет.

Місіс Додз, хльоснувши батогом, обкрутила мою руку, яка тримала меч, а решта фурій з обох боків кинулися на мене.

Мою руку наче облили розпеченим свинцем, але мені вдалося не впустити Анаклузмоса. Руків’ям я вдарив фурію з лівого боку, змусивши її гепнутись на сидіння. Обернувшись, я завдав нещадного удару фурії, що була праворуч. Щойно лезо торкнулося її шиї, вона з лементом вибухнула порохнявою хмарою. Аннабет схопила місіс Додз бойовим захватом і кинула на спину, поки Гровер намагався вирвати з її рук батіг.

— О! — заскімлив він. — Гаряче! Пече!

Фурія, яку я вгатив руків’ям, простягнувши пазуристі лапи, знову підкралася до мене, але я змахнув Анаклузмосом, і вона розсипалась на порох.

Місіс Додз намагалася скинути Аннабет. Вона хвицалась, вимахувала пазуристими лапами, сичала й кусалася, але Аннабет трималася стійко, поки Гровер зв’язував ноги місіс Додз її власним батогом. Урешті-решт обидва звалили її в прохід. Фурія намагалася підвестися, але їй не вистачало місця, щоб розправити свої крила кажана.

— Зевс знищить вас! — пообіцяла вона. — Аїд забере твою душу!

— Braccas meus vescimini! — голосно вигукнув я.

Досі не розумію, як у мене вихопилась ця латинська фраза. Гадаю, вона означала: «Іди в дупу».

Удар грому струснув автобус. Волосся у мене на голові заворушилося.

— Забираймося геть! — пронизливо гукнула Аннабет. — Негайно!

Двічі повторювати не довелося.

Ми кинулись назовні й побачили, що решта пасажирів, як сомнамбули, блукають довкола, сваряться з шофером або бігають колами, лементуючи: «Ми всі загинемо!» Турист у гавайській сорочці встиг сфотографувати мене, перш ніж я сховав меч.

— Наші рюкзаки! — схаменувся Гровер! — Ми залишили свої…

БУУУУМ!

Шибки в автобусі вилетіли, пасажири кинулись в укриття. Блискавка пробила в даху справжній кратер, але за злісними стогонами всередині я зрозумів, що місіс Додз ще жива.

— Біжимо! — скомандувала Аннабет. — Вона викликає підкріплення! Треба забиратися!

Ми заглибились у ліс, дощ перетворився на справжню зливу; позаду палав автобус, попереду не було нічого, крім пітьми.

Глава одинадцята

МИ ВIДВIДУЄМО ШИНОК САДОВИХ ГНОМIВ

У певному сенсі добре знати, що десь там існують грецькі боги, оскільки завжди існує той, на кого можна скласти провину, коли не щастить. Скажімо, коли ти тікаєш з автобуса, в який влучила блискавка і в якому на тебе щойно напали страхітливі відьми, крім того, з неба поливає, наче з відра, більшість подумає: ну так, просто не пощастило. Але якщо ти напівкровка, можна не сумніватися, що якась божественна сила намагається зіпсувати тобі день.

Ми з Аннабет і Гровером пленталися лісом, неподалік берега річки Нью-Джерсі, над Нью-Йорком позаду мерехтіла заграва, від Гудзону відчутно смерділо.

Гровер тремтів, як тварина, зіниці його великих козлиних очей зіщулились, як дві щілини, відчувалось, що він нажаханий.

— Три сестри… І всі три разом.

Я досі був приголомшений. Гуркіт вибуху і дзенькіт розбитих шибок ще лунали у моїх вухах. Але Аннабет підганяла нас, приказуючи:

— Ходімо! Чим далі ми підемо, тим краще!

— Усі наші гроші залишилися там, — нагадав я їй. — Наша їжа, одяг. Усе.

— Якби ти не вліз у бійку…

— А ви б хотіли, щоб я так просто дозволив вас вбити?

— Не треба було мене захищати, Персі. Я б сама чудово впоралася.

— Тільки порізана на шматочки, як хліб для сандвіча, — втрутився Гровер.

— Замовкни, козел!

Гровер скорботно замекав.

— Жерстяні бляшанки… повний рюкзак жерстяних бляшанок.

Ми йшли, ковзаючи ґрунтом, порослим мохом, продираючись крізь покручене гілля дерев, які смерділи замоченою й прокислою білизною.

Через якийсь час Аннабет порівнялась