Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Смердюкові Гейбу? — визвірився я. — Де тут найближча крамниця? Я збігаю йому по пиво.

— Тобі слід бути вдячним, Персі. Зокрема за те, що так гидотно смердячи людиною, він роками приховував твою природу напівбога. Щойно я почув запах його «камаро», одразу зрозумів: своїм смородом Гейб роками прикривав тебе. Якби ти не жив із ним щоліта, монстри, мабуть, давно б тебе вбили. Твоя мама залишалася з ним, щоб захистити тебе. Вона була мудра. І, напевно, дуже любила тебе, якщо вже зв’язалася з таким хлопцем… якщо, звісно, тобі це цікаво.

Краще від його слів не стало, але я промовчав.

«Я знову побачу її, — подумав я. — Вона не померла».

Цікаво, чи продовжує Гровер читати мої почуття, адже зараз вони у повному розладі. Мені було приємно, що він та Аннабель разом зі мною, але я почувався винним, оскільки був із ними не зовсім чесний. Я не розкрив їм справжньої причини, через яку погодився на ці дурнуваті пошуки.

Правда полягала в тому, що мене абсолютно не цікавив ані жезл, ані порятунок світу, ані навіть можливість допомогти в біді своєму власному батькові. Чим більше я думав про це, тим більше дорікав Посейдонові за те, що він ані разу не провідав мене, ані допоміг мамі, жодного разу не приславши які-небудь мізерні аліменти. Він визнав мене лише тому, що йому був потрібен виконавець.

Я турбувався тільки через маму. Аїд несправедливо забрав її, він мусить повернути її назад.

«Тебе зрадить один із тих, що називає себе твоїм другом, — озвався у мене в голові Оракул. — Врешті-решт ти не зможеш врятувати головного».

«Замовкни», — наказав я.

Дощ не вщухав.

Нам обірвався будь-який терпець від чекання автобуса, і ми вирішили пограти одним із Гроверових яблук. Аннабет була безподібна. Вона могла підкинути яблуко коліном, ліктем, плечем, чим завгодно. Я намагався не відставати від неї.

Гра скінчилася, коли я закинув яблуко практично Гроверові в рот. В одну козло-секунду наш імпровізований м’ячик зник — зі шкіркою, хвостиком, словом, увесь.

Гровер зашарівся. Він намагався вибачитись, але ми з Аннабет були надто захоплені, вихваляючи одне одного.

Нарешті прийшов автобус. Поки ми стояли в черзі на посадку, Гровер почав озиратися й принюхуватись, ніби почув свої найулюбленіші шкільні ласощі — енчіладу.

— Що таке? — спитав я.

— Не знаю, — напружився він. — Можливо, нічого.

Але я був певен, що це неспроста. І теж став роззиратися довкола.

Мені полегшало лише тоді, коли посадка скінчилась, і ми знайшли свої місця вкінці автобусу. Склали рюкзаки й повсідалися. Аннабет продовжувала нервово поплескувати по стегну бейсболкою.

Коли зайшли останні пасажири, вона стиснула моє коліно:

— Персі!

До автобусу щойно увійшла стара пані. Вона була вбрана у пом’яту оксамитову сукню, на руках мала мережані рукавички, на голові — безформного плетеного капелюха помаранчевого кольору, який прикривав її обличчя, а в руках пані тримала велику полотняну торбу з візерунком. Коли пані підвела голову, її чорні очі зблиснули, і серце моє скажено закалатало.

Це була місіс Додз. Вона постаріла, на обличчі побільшало зморшок, але вираз залишився той самий — злісний.

Я глибше втиснувся в сидіння.

Слідом за нею увійшли ще дві старі пані, одна в зеленому, друга у фіолетовому капелюсі. Загалом обидві виглядали точнісінько, як місіс Додз: такі самі вузлуваті руки, полотняні торби, пом’яті оксамитові сукні. Демонічна трійця старушенцій.

Вони сіли в першому ряду, одразу за шофером. Ті двоє, що сиділи біля проходу, виставили ноги й схрестили їх. Це могло бути випадковістю, але сенс був цілком очевидний: прохід закритий.

Автобус від’їхав від зупинки й запетляв мокрими вулицями Манхеттена.

— Недовго ж вона пробула мертвою, — сказав я, намагаючись не виказати тремтіння в голосі. — Здається, ти казала, що їх можна знищити раз і назавжди.

— Я казала: якщо пощастить, — відповіла Аннабет. — Ти явно не з щасливчиків.

— Одразу троє, — зарюмсав Гровер. — Di immortales!

— Що ж, гаразд. — Аннабет щось напружено обмірковувала. — Фурії. Троє найжахливіших чудовиськ із царства мертвих. Не біда… Не біда. Ми виліземо через вікно!

— Вони не відчиняються! — простогнав Гровер.

— Як щодо заднього виходу? — запропонувала Аннабет.

Заднього виходу не було. Та навіть якби він і був, це навряд чи б нам допомогло. Ми вже встигли виїхати на Дев’яту авеню і прямували до тунелю Лінкольна.

— Вони ж не накинуться, коли довкола стільки свідків? — спитав я.

— У смертних поганий зір, — нагадала Аннабет. — Їхня свідомість сприймає лише те, що видно крізь туман.

— Але вони побачать, як три старі пані вбивають нас, чи ні?

Аннабет замислилась.

— Важко сказати. Але ми не можемо розраховувати на підтримку смертних. Може, аварійний вихід на даху?…

Ми в’їхали до тунелю Лінкольна, і в автобусі стало темно, не беручи до уваги низки вогників, які горіли вздовж проходу. Запанувала зловісна тиша, навіть дощу не було чути.

Місіс Додз підвелась. Голосом таким безбарвним, що, здавалося, вона репетирувала заздалегідь, вона оголосила на весь автобус:

— Мені треба до туалету.

— Мені також, — сказала друга сестра.

— І мені, — підхопила третя.

Усі троє рушили проходом.

— Зрозуміла, — прошепотіла Аннабет. — Персі, візьми мою кепку!

— Що?

— Їм потрібен тільки ти. Стань невидимим і рушай проходом. Нехай вони обминуть тебе. Можливо, тобі вдасться дістатися передніх дверей.

— А ви?…

— Існує шанс, що вони не помітять нас, — пояснила Аннабет. — Ти — син одного з Великої трійці. Твій запах може затьмарити решту.

— Я не можу просто так кинути вас!

— Та не турбуйся ти за нас, — підштовхнув мене Гровер. — Іди!

Руки в мене тремтіли. Почуваючись боягузом, я взяв бейсболку з емблемою «Янкіз» і надів її.

Глянувши вниз на свої ноги, я побачив, що нічого не видно.

Я поповз проходом. Мені вдалося проминути десять рядів і прослизнути на вільне місце в ту мить, коли фурії проходили повз.

Місіс Додз зупинилася, принюхуючись, і впритул подивилася на мене. Серце моє калатало в грудях.

Вона нічого не помітила. І сестри пішли далі.

Я був вільний. Мені вдалося підібратися до задніх дверей саме тоді, коли виїздили з тунелю. Я вже приготувався натиснути кнопку аварійної зупинки, і раптом почув огидне виття, що лунало ззаду.

Старі пані вже не були старими. Їхні обличчя залишились ті самі — жахливіше годі й уявити, — але тіла перетворились на шкірясті коричневі тіла відьом, із крилами, як у кажанів, і пазуристими, як у горгулій, лапами. Замість торбинок вони розмахували вогняними батогами.

Оточивши Гровера з Аннабет — батоги хльоскали у повітрі, — вони всі разом сичали:

— Де це? Де?

Решта пасажирів пронизливо верещали,