Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Ґазі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.

Що — «нарешті»? Він чекав на смерть свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Беґадир не помер учора — о, слава Аллахові, що врятував від гріха, — Іслам сьогодні на банкеті сам би його відправив на той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки… Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, під тим непотрібним Кримові Азовом, — і все лише для того, щоб ні на штих не зрушитися з компасного кола послуху султанові. А цей послух призвів до загибелі татарського війська. Не так Азова, як саме цього хотілося Порті. Азов утратити — відтяти мізинний палець на лівій руці, Крим утратити — це позбутися цілої правої руки, що горне для імперії золото і невільників із України, Московитії і Ляхистану. Порті потрібне було ослаблення Кримського ханства, і Беґадир блискуче виконав волю свого повелителя!

«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Іслам–Ґірей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім…»

Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить — це трон, кожна хвилина — це незалежність татарського ханства. Аби тільки не спіткнувся кінь, це ж, може, якраз ота мить…

Хто перший із нащадків Чингіза втратив її? Ногай, Тімур, Хаджі–Ґірей, Шагін–Ґірей? Де спіткнувся Шагін–Ґірей?

Сефер Ґазі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім порівнявся з ним, сказав:

— Гарячий розум — виграш у бою. Холодний розум — перемога в політиці. Сповільни свій крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли змії підступності і злоби. Мечем не візьмеш їх, а тільки гнучкою мислю.

Сефер Ґазі розтулив повіки.

— Що ти вирішив робити, Ісламе?

— Сьогодні їду до Стамбула.

— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві йти попереду війська і першому приймати на себе ворожі стріли? Ти ж не можеш вгадати, як зустріне тебе султан. А якщо він прийме тебе за посланця від брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав на смерть хана? А чому б ні? Може султан згадати, що ти колись, ще юнаком, стояв на боці нещасного Шагін–Ґірея. А чому б ні? І замість позолоченої шаблі й соболиної шуби тобі можуть подати шовкового шнурка на срібній таці. А чому б ні? Не гоже думаєш, Ісламе.

Сефер повернув коня ліворуч, і подався почет калги–султана понад Бодраком землями яшлавського бея.

— Не потрібен нам сьогодні парадний в’їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Ґазі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно ущелиною зайти до Ашлама–сарая і почекати там на вірного тобі молодшого брата нурредина Крим–Ґірея. Шли гінця до Качі і подумай про подарунки Ібрагімові.

За хвилину один із сейменів скакав через біасальські верхи до резиденції нурредина, а Іслам із Сефером поволі їхали попри вапнякові скелі Бакла.

— Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансурови, Ширіни… Ті сильні. Позаду тебе ступає сотня вірних капи–кулу[120] — рабів твоїх, сейменів. Ханові треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?

Іслам–Ґірей оглянувся назад. Його улюбленець хоробрий білочубий Селім, якого він купив у старої циганки в Салачику, їхав на коні у першому ряді воїнів і не зводив відданих очей з калги–султана.

— Беї зрадили Шагін–Ґірея, — відповів жорстко Іслам. — Не вони будуть моєю опорою. Маю здесятковане під Азовом військо, та я його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарі будуть моїми обома руками!

Промовчав Сефер Ґазі. Йому сподобалася відповідь, бо сам вів свій рід з капи–кулу і ненавидів беїв. Але знав: без них ханові не обійтися. Не прихилить до себе, не дасть гідрі жертви для заклання — при першій нагоді зрадять хана. Тому промовчав.

Обігнули білу скелю Бакла, в’їхали до довгої ущелини Ашлама–дере, стиснутої з обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього ханського палацу.

— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Ґазі, — а, напевно, ніколи не придивлявся до отої дивовижної скелі, що височить праворуч. Ану приглянься добре, що бачиш?

Іслам–Ґірей підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав велетенський камінь, обмитий вітрами, він уже надколовся згори і погрожував загородити вузький прохід. Іслам зупинився здивований. Зі скелі дивилась на степовий Крим кам’яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське обличчя владно і грізно вип’ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість рисувалися на кам’яній статуї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.

— Це ти, Ісламе, — такий, як є.

Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги–султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли. Іслам не відривав погляду від кам’яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалася і, врешті, злилася з пласкою скелею.

— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скелю. — Подивися з цього боку на той самий камінь. Що бачиш?

Іслам оглянувся. Над урвищем виповз велетенський тритон із хитрою головою сфінкса, причаївшись перед хижим стрибком.

— Це ти, Ісламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієї й тієї ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж — як твій нефортунний брат Беґадир–хан. Тільки пам’ятай, сфінкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.

— Мудрий єси, мій учителю, — промовив зворушено Іслам–Ґірей. — Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собі. І, дай нам Аллах удачі, — будеш моїм першим візиром.

Стулилися повіки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Іслам не міг