Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

мучить. Не загине він, якщо матиме доброго керманича. Хай же народжується ваша держава з мечем і розквітає з калямом… Вертаюся до Туреччини. Вона сьогодні вмирає з канчуком у руках. Правителі роз’їдають її, мов плющ пишну чинару. Та дізнався я, що знову заворушилися кизилбаші, тож затеплилася надія в моєму серці. А може, таки не пропаде мій народ, їх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людей, їм нині дають притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з медресе. Дух Кара–Язиджі, Календер–огли[118] не вмер. Я повинен бути там.

Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..

Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.

— Кажу ще раз: воістину великий Аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по–дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища, і не заглядай до Бінь–башкоби, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.

— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.

— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п’ятнадцять тому козаки допомагали татарам визволитися від турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира–мурзи. Та нерівні були сили. П’ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над річкою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир–мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися в неволю.

Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:

— Вони такі відважні — ті козаки?

— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино… Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.

Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки просиділи за вогнищем до вечора.

Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав’ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша.

Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала Бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі–бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисяча козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити до неволі. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.

Над річкою Бодраком Ахмет розв’ючив коня, подав Марії її зароблене добро.

— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.

Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і залопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.

Розділ одинадцятий

Цей світ — корабель, в якому розум —

вітрило, а думка — кермо.

Східна приказка

Шляхом від Бахчисарая до Ак–мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з–під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги–султана. Враз гінець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів. Гонець зрозумів: калга–султан Іслам–Ґірей рушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.

— Що скажеш? — спитав Іслам–Ґірей.

Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга із суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик[119] Іслам–Ґірея Сефер Ґазі.

— Хай милує мене Аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста Аллаха, могутній хан Беґадир–Ґірей учора вранці в Ґезлеві…

Іслам–Ґірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Ґазі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга–султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:

— Могутній наш предок Чингіз на горло карав вістунів горя, геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.

Іслам–Ґірей намагався весь час триматися попереду Сефера Ґазі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав — старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі думки, що рояться в голові калги — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками