Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому тепер тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав… А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум–букум–джарим–барим», — шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

— Чого стоїш, вогонь час розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі…

«У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше за друге, на півночі степ обіймається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Ґазі Мансур до Мекки святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

— Якщо хочеш, залишайся в нас.

Подумав Ґазі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

— Не хочу вмирати в чужому краю.

Глянув на небо і почав просити в Аллаха, щоб допоміг йому вернутися до Криму. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».

Відстав Ґазі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава Аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:

— Спасибі тобі, ти остання людина, яку Аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості до Криму і закопай у саду… «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу.

Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Ґазі Мансур не вернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Ґазі Мансура по вбранню, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ[117] стоїть.

Таке розповідають старі люди, коли в п’ятницю йдуть на могилу Ґазі Мансура біля Чуфут–кале. Може, й правду кажуть, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий…»

— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову в Україну…

Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.

— А ти… ти не хочеш до свого краю?

— Я… А де він? У мене нема рідного краю…

— Гм… Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей… Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак–батир до руського полону. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак–батир, захмелений щастям, п’ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не… Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили… А потім чув його всюди: у диханні дітей, у шепоті коханої, у плюскоті річок.

Сохнути став Орак–батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою…

Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по–дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак–батир, чи карається від того, що та туга до неї не приходить.

А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і поклав собі почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла подітися дівчина?

Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі–буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого зараз пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак–батирові, Ґазі Мансурові і почувалася в чомусь гіршою за них, у чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі–буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга…

Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки дісталася до вершини.

Вглядалася в далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині — жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак–батира.

Розчарована, наче обкрадена, верталася Мальва до уруш–коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава Аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий чарівник, що недавно приходив до неї уві сні.

На Мальву ніхто не звернув уваги.

— Я покидаю Крим, Юсуфе, — провадив меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його