Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає

щось на зразок амністії для грішників, поширеної в Середньовіччі. По суті, це такий спосіб заробити додаткові бали перед Страшним Судом.

Можете назвати це короткою дорогою до спасіння чи способом зменшити свій термін у чистилищі, де, як навчає католицька церква, душі очищаються перед тим, як потрапити до раю. Індульгенції, які колись отримували за гроші, давно заборонені церквою. А в ті часи грішники купляли свій вихід із чистилища (як на розпродажі гарячих путівок). Теперішні індульгенції не мають цінників, їх можна отримати лише за щиру пожертву чи каяття. Проте пожертва і каяття можуть вважатися шляхетними тільки тоді, коли вчинені з любові до Бога або ближніх. Бо якось воно егоїстично — вдаватися до самопожертви заради зменшення терміну свого, так би мовити, ув’язнення. А втім, хіба можна по-бухгалтерськи вирахувати шлях до раю?

Напевне, кожен священик знає проповідь про чоловіка, який після смерті зустрічає апостола Петра перед брамою раю. Петро каже, що для того, щоб увійти, чоловік має розрахуватися.

— А що для цього потрібно? — питає чоловік.

— Щоб потрапити до раю, необхідно набрати принаймні п’ятсот балів, — пояснює Петро.

— Ну, я був відданим чоловіком, батьком і сумлінним працівником. Ніколи не зраджував дружині, не обманював начальника і чесно сплачував податки.

— Гмм, — рахує Петро. — Виходить сто балів.

— Сто? Так мало? — вигукує чоловік. — Дай-но подумаю. Я жертвував гроші на благодійність, щотижня добровільно допомагав у їдальні для безпритульних, кожної зими збирав пожертви з Армією порятунку, щоліта допомагав споруджувати будинки для бідних людей Центральної Америки.

— Добре, — каже Петро, додаючи цифри на калькуляторі. — Разом виходить близько трьохсот п’ятдесяти балів.

Чоловік панікує. Він не може згадати жодного іншого хорошого вчинку чи вияву самопожертви, які б компенсували нестачу. Він ніколи не потрапить до раю.

— Все, — сумовито промовляє чоловік. — Віддаю себе на милість Божу.

— Проходь! — запрошує Петро і прочиняє браму. — Ласкаво просимо додому.

Ця історія вселяє надію. Замість того щоб сподіватися на справедливість Господа чи коштовність своєї самопожертви, варто віддати себе на милість Божу.

Перський містик Рабія писав, що таке справжня любов до Бога: «О Господи, якщо я буду поклонятися Тобі через страх перед пеклом, спали мене в пеклі. Якщо я буду поклонятися Тобі через бажання потрапити до раю, замкни переді мною райську браму. Якщо я буду поклонятися Тобі лише заради Тебе, дозволь мені побачити красу Твого лиця».

Багато років тому я вирушила до абатства Дженесі у Нью-Йорку, щоб розібратися в собі. У нас із Богом були хороші стосунки, але чомусь я відчувала, що між нами є якийсь камінь, через який я постійно перечіпаюся. Що б я не зробила, якими б добрими не були мої вчинки й наміри, яку б жертву я не принесла, завжди чогось бракувало. Я завжди вважала, що зробила недостатньо. У глибині душі відчувала, що не заслужила Божої любові. Що мені потрібно зробити, щоб усім єством щиро повірити в те, що Бог любить мене такою, як я є?

Я записалася на сповідь і зустрілася з отцем Френсисом. Він був одягнений як трапіст[Орден трапістів — католицький чернечий орден, який має суворі правила.] — у білу рясу з чорним скапулярієм[Скапулярій — довга чорна матерія з проріззю для голови, що вдягається поверх ряси.] — і виглядав скромним і праведним. Замість того щоб дати йому детальний перелік моїх гріхів чи швиденько проговорити, скільки разів я брехала, пліткувала і заздрила, я розповіла про причину. За всіма вадами мого характеру, за обрáзами, страхами й заздрістю криється те, що я завжди думаю, ніби роблю недостатньо. Чернець сидів і всміхався. Він легенько погойдувався, ніби кивав усім тілом, показуючи, що добре мене розуміє і чекає якогось особливого моменту, щоб поділитися найсвятішою і наймудрішою істиною. Я відкинулася на спинку крісла і чекала на його величне одкровення. Але чернець почав розповідати мені притчу про блудного сина: «В одного чоловіка було два сини…»

Моє серце завмерло. Я знаю цю притчу. Але чернець розповідав із таким захопленням, ніби сам її щойно почув. Він повільно переповідав, не випускаючи жодної деталі. Здавалося, він у захваті від того, що один із синів одразу забрав свій спадок і розтринькав його на вино, жінок і розваги, а тоді вирішив повернутися до батька і просити, щоб до нього ставилися хоча б як до слуги. Але він навіть не встиг вибачитися, бо втішений батько побіг йому назустріч, обійняв і розцілував його. Син запротестував, сказав, що не заслужив навіть називатися сином, та батько дав йому найкращий одяг, подарував перстень і взуття. А тоді наказав заколоти відгодоване теля й оголосив свято з нагоди повернення сина.

Так, так, так. Я вже це чула. Чернець захоплювався тією частиною, яка мені ніколи не подобалась, — про вірного сина, котрий не покидав батька. Він якраз працював у полі, коли почув музику й танці. Він розлютився, бо завжди був вірним, ніколи не суперечив батькові, а свято влаштували для його блудного брата. Саме тоді я зрозуміла, що обрала не того сповідника. Ні, я не сподівалася почути буддистський коан,[Коан — коротке оповідання, питання або діалог, що зазвичай не мають логічного підґрунтя і часто містять алогізми й парадокси.] якусь мантру чи бодай цитату Томаса Мертона, на яку зможу спиратись у подальшому житті. Аж ніяк. Проте я лише знову почула притчу, яку знала й до того. Чернець розплився в усмішці, дійшовши до кульмінації, де батько каже вірному синові: «Усе, що я маю, належить тобі, проте ми маємо радіти, що твій блудний брат повернувся».

Обличчя ченця світилося, моє ж потемніло. Він підтримував не того сина. Та й узагалі, який це має стосунок до мене? Чернець іще раз повторив закінчення притчі. Син не мусив вибачатися, не мусив загладжувати свою провину. Вистачило того, що він повернувся до батька. І все. Цього було досить, щоб його прийняли назад. Для нас цього теж досить.

«Бог просто любить нас, — сказав чернець. — Йому байдуже, ким ми є».

Спочатку було відчуття, ніби мені дали ляпаса. Це що, він мене так образив?

А тоді вкололо в серці, ніби його щойно простромила стріла, влучно пущена Богом. Бог не хотів, щоб я була бездоганною. Йому байдуже, чи я буду найкращою у світі письменницею, чи найскромнішою слугою, чи найвизначнішою добродійницею з часів Матері Терези. Йому байдуже до всіх моїх невдач і недосконалостей — головне, щоб я повернулася до Нього.

Бог любить мене, бо Він і є любов.

Я не можу заробити, як не можу і втратити Його любов.

Мені всього досить, тому що Богові цього досить.

Я вільна і маю свою домівку, до якої завжди можу прийти.

І ви також.

Урок 35. Те, що вас не вбиває, справді робить вас сильнішими