Ніл Гейман - Скандинавська міфологія

Тор усе ще тримав казан на спині. Цапи мчали щосили, але в той час як Рикун біг рівно і швидко, хоч і тягнув за собою казан гіганта, Скреготій накульгував і спотикався. Його ногу якось зламали, щоб дістати кістковий мозок, і хоча Тор вправив кістку, цап вже не був таким сильним, як раніше.

Скреготій біг, мекаючи від болю.

— Ми можемо їхати швидше? — запитав Тюр.

— Можна спробувати, — відповів Тор і ляснув цапів батогом, щоб підігнати їх.

Тюр озирнувся.

— Вони женуться за нами, — сказав він. — Гіганти женуться за нами.

Вони справді гналися слідом, з Химіром позаду, який їх підганяв: всі тамтешні гіганти, страшна багатоголова зграя — жителі пустельних земель, потворні та смертоносні. Ціла армія гігантів, яка хотіла одного: повернути свій казан.

— Швидше! — крикнув Тюр.

І саме цієї миті цап на ім’я Скреготій перечепився і впав, колісниця перехилилась і боги вилетіли з неї.

Похитуючись, Тор звівся на ноги. Він скинув казан, поклав його на землю і засміявся.

— Чого ти смієшся? — запитав Тюр. — Їх же сотні.

Тор підйняв свій молот Мйольнір.

— Я не спіймав і не вбив змія, — пояснив він. — Принаймні цього разу. Але сотня велетнів — це непогана тому компенсація.

Методично й завзято Тор почав убивати гігантів пустелі одного за одним, поки земля не вкрилася чорно-червоними барвами їхньої крові. Тюр бився однією рукою, але бився відважно, тож того дня він прикінчив свою частку велетнів.

Коли всіх велетнів було вбито, Тор схилився до Скреготія, свого пораненого цапа, і допоміг йому підвестись. Той шкутильгав, і Тор послав свої прокльони Локі, бо саме з його вини цап став кульгавим.

Химіра серед вбитих не було, і це потішило Тюра — він не хотів зайвий раз засмучувати матір.

Тор приніс казан до Асґарда на зібрання богів.

Вони віднесли казан Егірові.

— Будь ласка, — сказав Тор. — Цього пивного казана вистачить на нас усіх.

Морський гігант зітхнув.

— Ви виконали те, що я просив, — відповів він. — Гаразд. Тепер у моїй залі кожної осені відбуватиметься бенкет для богів.

Він дотримав свого слова, і з того часу щороку восени, після збору врожаю, боги п’ють найліпший у світі ель у залі морського гіганта.

Смерть Бальдра

I

Немає на світі того, хто б не любив сонце. Воно дає нам тепло і підтримує в нас життя; воно розтоплює сніг і лід після лютої зими; воно допомагає рослинам рости, а квітам — квітнути. Воно дарує нам довгі літні вечори, коли небо ні на мить не темніє. Воно рятує нас від холодних днів у середині зими, коли темрява відступає лише на кілька годин, хай навіть у цей час сонце холодне й далеке, мов бліде око мерця.

Обличчя Бальдра світилося як сонце: він був такий вродливий, що освітлював будь-яке місце, до якого наближався. Бальдр був другим сином Одіна. Батько любив його, як і любили всі навколо. Він був найрозумнішим, найспокійнішим та найкрасномовнішим із усіх асів. Коли Бальдр ухвалював рішення, усіх вражали його мудрість і справедливість. Його дім, зала під назвою Брейдаблік, був місцем втіхи, музики та знань.

Дружиною Бальдра була богиня Нанна, й він кохав її і тільки її. У них підростав син Форсеті, й можна було не сумніватись, що він стане таким само мудрим суддею, як його батько. Все було добре в житті та світі Бальдра, крім одного.

Бальдрові снилися жахіття.

Йому снилося, що настає кінець світу і сонце та місяць поїдає вовк. Йому снилися безкінечні страждання і смерть. Снилися темрява і безвихідь. У його снах брати вбивали братів, і більше нікому не можна було довіряти. В цих видіннях він бачив, як у світі настає нова доба — доба сум’яття й убивств. Бальдр прокидався після цих снів у сльозах, засмучений і стривожений.

Він пішов до богів і розповів їм про свої кошмари. Боги не знали, як тлумачити такі сни, і їх теж це схвилювало — усіх богів, окрім одного.

Почувши, що Бальдр розповідає про нічні жахи, Локі усміхнувся.

Одін вирушив у мандри, щоб дізнатися причину синових снів. Він одягнув свій сірий плащ і крислатого капелюха, й коли люди питали, як його звуть, то називався Мандрівником, сином Воїна. Ніхто не знав відповідей на його запитання, але йому розповіли про провидицю — ворожку, яка тлумачила будь-які сни. Вона могла б йому допомогти, але вже давним-давно померла.

Могила ворожки була на краю світу. За нею на сході простягалося царство мерців, що померли не в бою, яким правила Хель, донька Локі та велетки Анґрбоди.

Одін рухався на схід, доки не дістався могили.

Бог-отець був наймудрішим з асів і віддав око за те, щоб отримати більше мудрості.

Він став біля могили на краю світу й зачитав найтемніші з рун та звернувся до стародавніх, давно забутих сил. Він щось спалював на могилі й нашіптував, чаклував і творив заклинання. По обличчю Одіна шмагнув штормовий вітер, а коли він стих, по той бік вогню постала жінка, обличчя якої приховували тіні.

— Мандрівка з царства мертвих видалась важкою, — мовила вона до Одіна. — Мене тут поховали так давно. Моя могила бачила і дощ, і сніг. Я не знаю хто ти, чоловік-що-воскресив-мене. Як тебе звуть?

— Мене звуть Мандрівник, — назвався Одін. — А батька мого звали Воїн. Розкажи мені новини з царства Хель.

Мертва ворожка вп’ялась у нього очима.

— Скоро до нас прийде Бальдр, — сказала вона. — Ми варимо для нього мед. Земний світ порине у скорботу, зате у світі мертвих настане справжнє свято.

Одін запитав, хто вб’є Бальдра, і відповідь провидиці його вразила. Він запитав, хто помститься за Бальдра, і її відповідь його спантеличила. Він запитав, хто тужитиме за Бальдром, і вона витріщилася на нього з-поза власної могили, наче щойно побачила його вперше.

— Ти не Мандрівник, — сказала провидиця. Її темні очі зблиснули, а лице набуло нового виразу. — Ти Одін — той, хто давним-давно приніс самого себе в жертву.

— А ти не ворожка. Ти та, кого за життя називали Анґрбодою, — коханка Локі й мати Хель, Йормунґанда — змія Мідґарда та вовка Фенріра, — відповів Одін.

Мертва велетка всміхнулася.

— Вертайся додому, малий Одіне, — сказала вона. — Втікай, біжи хутко до своєї зали. Більше ніхто зі мною не побачиться, доки мій чоловік Локі не звільниться зі своїх оков, щоб повернутися до мене, коли наблизиться нищівний Раґнарьок, «доля богів».

На цих словах вона розчинилася