Ерік Ларсон - Постріл із глибин

систематично вирізати мирних вірмен[281]. До першого травня турки вбили більше ніж 50 тисяч вірменських жінок, чоловіків та дітей у провінції Ван на сході Туреччини. Голова вірменської церкви надіслав прохання про допомогу Вільсону; той відмовив.

Америка спостерігала за війною з-під безпечного прикриття нейтралітету. Війна здавалася неосяжною. Замісник державного секретаря США Роберт Лансінг, друга людина в Держдепартаменті, спробував у приватному меморандумі передати це словами: «Складно і навіть неможливо для нас у Сполучених Штатах зрозуміти європейську війну в повному її обсязі. Ми вже чи не байдуже читаємо про масштабні військові операції, про лінії фронту, що тягнуться на сотні миль, про тисячі загиблих та мільйони мирних людей, які страждають, про постійні втрати та руйнацію»[282]. Народ, писав він, звик до цього. «Убивство тисяч солдатів між лініями траншей у північній Франції чи ще одна тисяча загиблих на затонулому крейсері стало звичною річчю. Ми просто читаємо заголовки в газетах і забуваємо про все це. Подробиці [війни] перестали цікавити людей».

Проте конфлікт уже тягнув свої щупальця до берегів Америки. Тридцятого квітня, за п’ять тижнів після потоплення «Фалаби» та зникнення американського пасажира Леона Трешера, у Вашингтон надійшли перші дані про іншу атаку: німецьке повітряне судно скинуло бомбу на американський торговельний корабель «Cushing» під час переходу через Північне море. Усього було скинуто три бомби, але влучила лише одна. Жертв не було, пошкодження судна були незначними. При цьому лише за день до цієї події в іншому приватному меморандумі Лансінг писав: «Нейтралітет під час міжнародної війни завжди потребує терпіння, але ще ніколи за всю історію терпіння та витримка нейтральної держави не підлягали такому суворому випробовуванню, як сьогодні»[283].

Лансінг вважав атаку на «Cushing» серйозною подією. «Німецька морська політика — безглузде та безладне знищення кораблів незалежно від їхньої державної належності»[284], — писав він секретареві Брайану в суботу, 1 травня. Але Вільсон та Брайан, хоч і стурбовані цим інцидентом, вирішили поставитися до нього обережно, що зазначено в статті New York Times: «Офіційний штаб дотримується думки, що ні до яких серйозних дій немає необхідності вдаватись, адже бомби не були скинуті навмисне — вважалося, що об’єктом атаки став ворожий корабель»[285]. Таке припущення було дуже щедрим, адже «Cushing» ішов під американським прапором, а на корпусі назва судна була написана шестифутовими літерами.

Були й інші, більш тривожні новини, які тоді ще не встигли досягти Білого дому чи газети Times. Тієї суботи — у день відплиття «Лузитанії» — німецька субмарина торпедувала американський нафтовий танкер «Gulflight» коло островів Сіллі поблизу Корнвольського узбережжя Англії. Загинуло двоє людей, капітан помер від серцевого нападу. Корабель ледь залишився на поверхні, і його буксиром відтягли до найбільшого острова архіпелагу Сент-Меріз за 45 миль на захід від Корнвола[286].

У Вашингтон же той суботній ранок приніс лише приємну весняну погоду. Температура скоро мала піднятися вище за 20°С — чоловіки завітають у галантерейні крамниці по перші в сезоні солом’яні «дахи»[287]. Мода того року передбачала, що верх капелюхів стане трохи нижчим, а поля — ширшими. Джентльмени, звичайно ж, улітку мали змінити звичайні рукавиці на шовкові, щоб руки залишалися, як казала реклама, «прохолодними та чистими»[288]. День був приємним — Вільсон міг би зануритись у свої мрії, надії, кохання та думки про кінець його самотності.

«Лузитанія».

У дорозі

Відплиття корабля було заплановане на десяту ранку, але запізнювалося. Під час війни Адміралтейство Британії мало право реквізувати для військових цілей будь-яке судно під британським прапором. В останню хвилину Адміралтейство реквізувало «Камеронію» — пасажирський корабель, пришвартований у Нью-Йорку, який обслуговував рейси в Ліверпуль та Ґлазґо. Капітан «Камеронії» отримав наказ перед самим відплиттям судна, і сорок пасажирів разом із п’ятьма членами екіпажу (усі — жінки) перевели на «Лузитанію». На жаль, немає можливості дізнатися, що з приводу цього думали пасажири у світлі німецького попередження в ранкових газетах. Хоча є одне свідчення, яке стверджує, що вони були раді, адже «Лузитанія» втілювала собою максимум розкоші морських подорожей. Крім того, вони вважали, що на «Лузитанії» прибудуть у Ліверпуль швидше, аніж на меншій та повільнішій «Камеронії».

На борту «Лузитанії» один із пасажирів вирішив скористатися цією затримкою. Річард Престон Прічард розпакував одну з двох своїх фотокамер та піднявся з нею на палубу, щоб зробити декілька знімків міста та затоки. У нього була камера «Кодак № 1» — вона складалась і могла поміститись у кишеню пальта.

Прічард був 29-річним чоловіком зростом у 5 футів 10 дюймів. Мати й брат називали його Престоном — мабуть, щоб уникнути невдалого римування Річард Прічард. Вони описували його так: «Темно-каштанове волосся, високий лоб, блакитні очі, виразні риси обличчя. Дуже глибока ямочка на підборідді»[289]. — підкресливши останнє речення. І справді, ямочка на підборідді Прічарда привертала увагу. Якесь інше обличчя така риса могла б спотворити, але тільки не його бездоганно красиве обличчя: повні губи, темні брови, бліда шкіра, густе темне волосся, що спадало великим завитком з лоба, і блакитні очі — як не дивно, при темному волоссі та бровах. «Надзвичайно цікаве обличчя з такими яскравими рисами, що, один раз побачивши, уже ніколи його не забудеш»[290], — казав один із пасажирів.

Прічард був студентом-медиком в Університеті Мак-Ґілла в Монреалі, Канада. Він вступив на навчання після того, як спробував себе в декількох галузях, зокрема фермерстві та лісорубстві. У Канаду він переїхав після смерті батька, щоб заробляти гроші та відправляти їх матері в Англію. Він їхав другим класом у каюті D-90 — внутрішній каюті навпроти перукарні — і ділив її з іншими трьома чоловіками. Усі вони не були знайомі один з одним. Прічарду дісталася верхня койка. З собою він мав три валізи. На краватці в нього часто можна було побачити затискач із золотим кільцем, прикрашеним крихітними білими та червоними «лавовими головами» — декоративними зображеннями облич, вирізаних з особливого виду вулканічного каменю, який використовували для брошок і камей. На період подорожі він узяв два костюми: один синій, а один більш повсякденний зелений.

На палубі він познайомився з молодим чоловіком, у якого також була камера, — Томасом Самнером з Атертона, Англія. (Томас Самнер не має ніякого стосунку до нью-йоркського керівника «Кунард» Чарльза Самнера.) Обидва вони хотіли зробити декілька знімків затоки. День був прохолодний та пасмурний — «доволі нудний»[291], як сказав Самнер, — і вони почали обговорювати, яку експозицію обрати для знімків.