Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

— Будь ласка! Беріть–беріть!

Всі запротестували, але Андрій їх заспокоїв:

— Спокійно! Я заощаджую зуби для слідчого і зовсім не хочу сьогодні цукру, друзі мої!

Діставши цукор, Узуньян, на диво, зовсім ані не почервонів, ані не запротестував, — він прийняв його, як належне, й заспокоївся. Так порівняно за невисоку ціну Андрій встановив, з ким має справу. Ні, це варто десяти грамів цукру!

Після хліба й цукру їх випущено на вранішню «оправку», а після того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просунені крізь кормушку. Він наливав кожному приблизно пів–літра теплої рудої води, завареної невідомо чим. З тим чаєм майже кожен з’їв усю свою пайку хліба і лише в декого вистачило сили волі лишити трохи хліба на обід.

Цей «чай» — це і був увесь сніданок.

Після сніданку всі якось підупали на дусі, принишкли, нашорошились, — після сніданку–бо почався інший рух в коридорі, і нагорі, і десь назовні. В камері 49–й все обернулося в слух і чекання. Всі знали, що означає та біганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувів, той тупіт нагорі, те гудіння машин за мурами, ті приглушені викрики істеричні вигуки, несамовиті зойки десь… Це почався буденний, «робочий» день. Шкваркнула кормушка й схвильований та спітнілий конвоїр зашипів у камеру:

— На «Бе»!

Перелічили всіх на «Бе», але потрібного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча він і не на «Бе». Але конвоїр нікого не взяв, а побіг десь шукати в інших камерах.

Потім шкваркнула кормушка й вже інший конвоїр захрипів:

— На «Ри»!

І знову нікого не взяв; з його вигляду можна було зрозуміти, що він, бідолашний, не може знайти якусь жертву на «Ри», вже зіпрів, шукаючи.

Десь розітнувся несамовитий лемент, до дверей підбіг наглядач і звелів зачинити кватирку. Зник. Всі зблідли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив:

— Комбінат працює!..

І було чути, що таки дійсно комбінат працює. Цілий корпус тюрми здригався від тупоту й грюкоту на всіх поверхах. Чути було, як коридорами вгорі, внизу й збоку — бігли люди, одні в тяжких кованих чоботях, інші без кованих чобіт. В їхньому коридорі чути було, як раз то раз клацали пальці, десь гупали вихідні двері, що вели на сходи й до брами в будинок управління; в поспіху вже там не дотримувалися тишини та обережності.

Іноді відчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалік і нічого не казав. Коли ніхто не зазирав у кормушку, то безперервно зазирав у вовчок. Іноді шипіння на «Бе», на «Ри» кінчалося тим, що когось брали з камери 49–ї.

За кожним таким шипінням на «Бе», на «Ри», на «Чи» і за кожним грюкотом Андрій чекав теж, що ось візьмуть і його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азіка, але його не брали.

В камері вже ніхто не розповідав анекдотів і навіть Карапетьян не розважав товаришів «перськими мелодіями», — кожен зібрався в кім’ях, чекав, завмирав тремтливим серцем і дивився на інших розширеними очима, повними остраху й розгубленості. Рудий аматор аеродромів дістав раптове розвільнення й плакав біля дверей, благаючи наглядача пустити його «на оправку» поза чергою, аж знепритомнів, і його довелося оббризкувати водою.

Один тільки Ягельський лежав і ні на що не реагував. Це почався «робочий», звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсім нічим дихати, а люди ще й курили, заглушаючи тремтіння нервове. Від браку повітря, від задухи, від нервового тремтіння у людей тік піт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, — вони сиділи, пороззявлявши роти, й слухали не тільки вухами, а й очима, підіймаючи їх вгору до стелі, до вікна або повертаючи до коридора — залежно від того,, звідки чулися подозрілі звуки. Брак повітря давався взнаки Андрієві, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрій звівся, підійшов до вікна й рішучим жестом відчинив кватирку. На нього зашикали, загомоніли — «Що Ви! Що Ви робите!» Але Андрій махнув рукою:

— Як спитає той аргат, скажете, що це я відчинив, — і повернувся на своє місце.

«Аргат», цебто наглядач, якого звали, до речі, зовсім інакше і то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсім культурного слова «екскурсовод», лише набагато дотепніше й безмежно презирливе, бо в нім відображено одну з найприкріших функцій наглядача— водити в’язнів до вбиральні… Отже, «аргат» дійсно поцікавився, хто відчинив кватирку. Він це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову у віконце.

— Це не ми… Ми не винні… — забелькотав Узуньян жалібно.

Андрій уже був звівся, щоб підійти й в саме лице «аргатове» заявити злісно, що це він зробив таке добре діло, але Охріменко стяг його назад на підлогу й переконав наглядача, що кватирку відчинило протягом. Він це зробив таким наївним, солодким голосочком (аж дивно, звідки в такого Голіята міг взятися такий солодкий голосочок), що не повірити йому не можна було, а на всіх співкамерників, особливо на Узуньяна, крутнув своїми волячими очима, мовляв, «Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!»

Чи ця Охріменкова брехня видалася правдоподібною (кватирка дійсно була без закрутки й могла справді відчинитися від протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнішим і квапився, — він на диво не став чіплятися, засопів і швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася відчинена.

Але, може було б ліпше, щоб вона була таки зачинена, — знадвору час від часу залітали в ту кватирку такі звуки, проти яких найгірше повітря було б все–таки приємніше.

Крім Приходька й Азіка, забрали з камери ще Свистуна й Васильченка–Драшмана. Свистун не проронив ні слова, лише був дуже блідий і руки його тремтіли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усім: «Прощавайте, братця!»

— На великий конвейєр! — перебіг шелест по камері. Скоро забрали на допит аматора аеродромів, і тоді Андрій узнав низку цікавих речей, бо, як аматор аеродромів зник, всі, а особливо Охріменко, зітхнули з полегкістю — можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи… Бо багато говорити й тепер ніхто не зважувався. Бач, крім стукача розконспірованого, існують ще стукачі не розконспіровані або ще не завербовані слідчим, та існує й вовчок до того ж. Говорили більше