Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

в приміщенні Манежу – з 26 грудня по 7 січня 1901 року. Там виставлялися величезні карти-діорами, що відтворювали найбільш значні події століття, що відійшло, безугаву грали три оркестри, давали п’єсу «Мировое обозрение». Увечері урочисто проїздили в Манежі на колісницях найбільші держави світу: Німеччина, Англія, Франція і, звичайно ж, Росія. Все сяяло і переливалося різнобарвними кольорами.

О дванадцятій ночі у всіх соборах і храмах міста здійснювалися молебні, після служби городяни мчали в ресторани і клуби, на бали і танцювальні вечори, не вгамовувалися у Москві до ранку.

Маленька Вірунька Левченко, семи годочків, здається, все ще вчорашня «полтавська галушечка» (а втім, повненькою вона була і в сім років), а вже тоді москвичка, запам’ятала прихід Нового, 1900-го року, а з ним і прихід нового XX століття, у якому їй випаде так мало пожити, – на все життя.

Можливо, й попередні новорічні празники були в сім’ї Левченків яскравими – а напевне ж так, – але їй чомусь запам’ятався лише початок нового століття. Можливо, тому, що тоді батько вперше поставив у залі ялинку (вона стояла в діжці з піском, що була замаскована марлею та білосніжною ватою), і Левченки гуртом за день до Нового року її наряджали і головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лісу, що пахло свіжою живицею і хвоєю, була, звичайно ж, вона, Вірунька.

Всі її слухалися – і батько, і мати, і навіть сувора бабуся, котра ні з ким і ніколи не погоджувалася, бо на все у неї були своя позиція і своя точка зору, – і робили так, як вона хотіла. Гуртом обвішали зеленаве віття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили ліхтарики, у яких навіть блимали свічечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещі. Старалися всі, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але іноді, як хотіла зробити йому приємне, – татом. Це слівце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часів свого життя у Полтаві, коли ще була «галушечкою». Вже в Москві звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросійським словом, батько аж квітнув, ставав добрішим, підхоплював її на руки, підкидав високо над головою – на мить у дівчини солодко і лячно водночас завмирало серденько, – і ловив зі словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»

Того дня батько (він же «папа» на московський лад, папан на французький і тато на малоросійський) засипав дочку дарунками – приніс їх у білій торбі, що була в нього за спиною. Ще й білу бороду собі причепив і був схожий на смішного дідуся – Віруня підстрибувала і ляскала в долоньки, коли батько поставив торбу і почав з неї витягати дарунки. Віруня знову заплескала, аж долоньки собі відбила, так захоплено ляскала: цукерки, горішки, різні барвисті сухозлітки. А ще папа (який тато) висипав перед нею цілу купу іграшок. А найбільше Віруньці сподобалися принесені батьком книжки – святкові, вони ще пахли свіжою друкарською фарбою і мали розкішні малюнки. Там були й книжечки про піратів, різних морських розбійників та пригоди на південних морях, що їх дочка вже тоді обожнювала і «ковтала» десятками, хоч бабуся й не схвалювала таке захоплення онуки, а книжечки ті – вони виходили в дешевій серії, – називала «чтивом для прислуги». А ще батько подарував їй щойно тоді випущену розкішну книжку «На рубеже столетий» і перший номер нового – теж барвистого – журналу «Новый век».

Мамі й бабусі батько подарував (вручала дарунки, звичайно, Вірунька) набір духів, пудру та одеколон, що все гамузом називалося «Новый век».

На святково накритий стіл батько поставив – урочисто, під захоплені вигуки мами, – французьке шампанське – теж із назвою «Новый век», що було спеціально виготовлене для зустрічі Нового, 1900 року від Різдва Христового… Жаль, що Віруся не могла його попробувати, пила солодкий і духмяний лимонад – доки й не закуняла, сидячи за столом. Батько на руках відніс її у спальню, мати перехрестила сонну доньку, вкрила її, і вони повернулися у вітальню, де в діжці з піском стояла ялинка і був накритий святковий стіл, і заходилися святкувати прихід Нового, 1900-го року, радіючи, скільки він їм принесе, звичайно ж, добра і щастя…

А ще був сімейний похід до Манежу. Там було стільки усіляких див – Левченки навіть подивилися – Вірунька забагла, – п’єсу «Мировое обозрение», слухали гру оркестрів та захоплено дивились, як у колісницях роз’їжджали великі держави – Німеччина, Франція, Англія і, звичайно ж, Росія; накупили багато різних ласощів та іграшок у торгових ятках, прикрашених гірляндами та ялиновим віттям. Потім гуляли на Красній площі, де теж було багато усіляких див… Вірунька із задоволенням хрумкала горішками, що їх вона розгризала швидко і непомітно – як мишка… Гуляючи, наслухалися стрілянини з гармат та рушниць, що їх називали дивно – пищалі. Вони так гучно стріляли, що Віруньці аж у вушках позакладало, і вона, смішно стрибаючи на одній нозі, намагалася «вигнати зі свого вуха стрілянину»…

Милувалися різнокольоровими феєрверками, яких тоді у Москві було багато, спалахували там і там, і лише потім долітав тріск…

Тієї ночі Віруньці навіть снилося те, що вона бачила в Манежі, на Красній площі, і дівчинка захоплено ляскала уві сні в долоньки…

«Як зустрінеш Новий рік (століття, тисячоліття), так його і проживеш» – відома приказка. Тільки дещо дивна. Століття зустрівши, декому (правда, таких виявляється одиниці) можливо, і вдасться прожити й завершити, а ось тисячоліття… Зустріти його можна, а ось ще й прожити його – ні, тисячу років ще нікому не вдавалося подолати. Навіть новітньому Мафусаїлу це не вдасться, рекордсмену-довгожителю, адже його довжелезний вік не дотягує до тисячоліття – 969 років (Буття, 5, 27).

А ось як зустрінеш Новий рік, так його і проживеш – це реально.

Правда, наші предки трохи заплутались, а коли ж нове століття має настати: 31 грудня 1900 року чи 31 грудня 1901 року? Себто коли починати нове століття – з нульового чи з першого року? У «Петербургском листке» з цього приводу навіть був надрукований анекдот:

«– Абрам Янкелевич, ось і нове століття підходить…

– Нове? Ну, не зовсім, трохи воно уживане, за кордоном йому вже 12 днів…» (У Росії тоді плутався ще й старий календар.)

А ось що писали петербурзькі газети, які виходили у світ і 30 грудня 1900 року, і 31-го, і навіть у перший день нового століття.

За традицією петербуржці ходили на скачки.

«31 декабря… праздничный день и