Клайв Стейплз Льюїс - Срібний трон

б узяте від лампи. Лампа це лампа. Її можна помацати. А сонце – лише плід фантазії, дитяча казочка!

– Атож, тепер мені все зрозуміло, – протягнула Джил безпорадно. – Напевно, це так. – І, коли вона промовляла ці слова, їй здавалося, що вона говорить дуже розсудливо.

Поволі та тужливо відьма повторила:

– Сонця немає.

І ніхто нічого на це не заперечив. І вона повторила знову, ще солодшим голоском:

– Сонця немає.

Помовчавши, нібито намагаючись зібратися з думками, усі четверо відгукнулися:

– Так, сонця немає. – І всім після цього стало так легко на серці.

– Сонця ніколи й не було, – додала чаклунка.

– Не було, – вторили принц, простоквак та діти.

Останні кілька хвилин Джил не покидало відчуття, що вона повинна хай там що, але дещо згадати. І ось вона згадала. Та вимовити це було надзвичайно важко. Вона відчувала, як величезний тягар зліпив їй губи. Аж ось насилу вона вичавила із себе:

– А як же Аслан?

– Аслан? – перепитала відьма, швидше перебираючи струни. – Яке славне ім’ячко! І що ж воно означає?

– Він – великий Лев. Він викликав нас із нашого світу, – пояснив Бяклі, – і відправив на пошуки принца Риліана.

– А що таке лев? – не вгамовувалася чаклунка.

– Ну, що ви! – здивувався Бяклі. – Невже не знаєте? Як нам описати їй лева? Ви коли-небудь бачили котів?

– Звісно, – підтвердила королева. – Я обожнюю котів.

– Ну а лев трохи… підкреслюю, тільки зовсім трохи… схожий на величезного кота… із гривою. Тільки грива в нього не як у коня, а як перука у судді, розумієте? А ще лев жовтий, як пісок, і дуже сильний.

Чаклунка кивнула:

– Зрозуміло, що з вашим, як ви кажете, левом у нас виходить не краще, ніж з вашим сонцем. Вам знайомі лампи – тому ви уявили величезну лампу і назвали її сонцем. Вам знайомі коти, і ви тепер вигадуєте величезного кота, і виходить… Як ви сказали? А, лев! Ну, це старовинна чудова гра у вигадки, хоча, чесно кажучи, вона більше личить маленьким діткам. І дивіться, просто так із голови ви нічого не можете придумати! Ви все берете з невигаданого світу, з мого світу, тому що іншого світу немає! Але навіть ви, діти, для такої гри вже завеликі. А вам-то, милий принце, має бути соромно. Ви, доросла людина – і дитячі забавки! Просто сміх! Ну, що ж, потішилися – й годі! У мене для всіх вас знайдеться справа у справжньому світі. І запам’ятайте: немає ні Нарнії, ні Білого світу, ні неба, ні сонця, ні Аслана! А тепер – пора люлечки. А з ранку візьмемося за розум, почнемо нове життя. Ранок покаже. Але спершу – спати… спати… міцно спати… подушки такі м’які-м’які… і нумо спати без цих дурних снів!

Принц і діти стояли, похнюпивши голови, щоки в них залилися червоною барвою, а очі злипалися – сили покидали їх – чари злої чаклунки брали гору. Та Трясогуз, зібравши всю мужність у кулак, точніше, в лапку, відчайдушно ступив у вогонь. Це був сміливий крок! Він знав: йому буде не так боляче, як було б людині: у нього ноги (а він був босоніж) товстошкірі і перетинчасті, як у гусака, а кров холодна, як у жаби, та все ж буде боляче, дуже боляче… Але він зважився. Босою ногою ступив у вогонь і заходився затоптувати жарини. І ось що сталося…

Сильний дурманний запах щезав. Хоча Трясогуз і не загасив вогонь, та сильно його притоптав, пахощі перейшли у сморід – запахло смаженим простокваком, а запах паленого зовсім не те, що чарівні пахощі. І в головах відразу посвітлішало, думки стали ясні й чіткі, принц і діти розплющили очі й випросталися.

Чаклунка зарепетувала страшним голосом, який разюче відрізнявся від її нещодавнього голубиного воркування:

– Ти що ж це витворяєш, тварюко болотна?! Ану, не лапай мій вогонь! Дзусь, тобто киш звідти, зараз я з тебе кисляк зроблю!

Та різкий біль уже розбудив простоквака – у голові в нього була повна ясність. Що ж, аби позбутися певних чар, немає кращого засобу за раптовий біль.

– Стривайте-стривайте, – сказав він, шкутильгаючи геть від вогню. – Дозвольте кілька слів, пані. Припустимо, що ви кажете правду й тільки правду. Що ж, краще знати найгірше, щоб змінити його на краще. Припустимо, що все це – дерева, трава, сонце, місяць і сам Аслан – лише сон або вигадка. Припустимо. Отже, вигадане набагато важливіше і краще, ніж реальне. Припустимо, що це ваше печерне королівство і є єдиний на світі світ. Але до чого ж він жалюгідний! Він вражає мене своїм убозтвом! І це навіть кумедно. Може, ми й діти, що грають у небилиці. Але наш світ, якщо він і вигаданий, але ж то світ веселий. Ось чому я за той світ, у якому є місце уяві та забавам. І я буду на боці Аслана, навіть якщо ніякого Аслана не було й нема. І я, наскільки це в моїх силах, збираюся завжди залишатися нарнійцем, навіть якщо і Нарнії немає й не було! Тож дякую за вечерю, але ми покидаємо ваш двір. Ми вирушаємо в пітьму, на пошуки нашого світлого світу, хай навіть доведеться його шукати все життя. Можливо, нам не так уже довго жити, не думаю, щоб довго, але це невелика втрата, якщо світ – таке нудне місце, як ви то кажете!

– Ур-р-ра! Який ти молодчина, Трясогузе! – вигукнули Бяклі і Джил.

– Бережіться! – раптом крикнув принц.

Усі обернулися до чаклунки – і аж волосся у них стало дибки.

Мандоліна грюкнула, упавши на підлогу. Руки чаклунки немов прилипли до боків, ноги переплелися, а ступні зникли. Довгий шлейф сукні на очах став цупкішим, зливаючись із зеленою колоною її переплетених ніг. І ця гнучка зелена колона звивалася у кільця і розгойдувалася, начебто вона й зовсім без кісток. Голова відкинулася назад, ніс подовжився, а решта рис обличчя розгладилися і пропали. Залишилися тільки очі, величезні, палаючі очі без брів та вій. Писати про це можна довго, а сталося все за одну мить. І не встигли приголомшені мандрівники й оком моргнути, як величезна товста змія обвилася навколо ніг принца отруйно-зеленим слизьким хвостом. Ще мить – і нова петля метнулася навколо принца, щоб затиснути його праву руку, у якій був меч. Та де там! Принц встиг підняти руки, а живий вузол обхопив лише тулуб – готовий стягнути ребра, зовсім як хмиз, коли його стягують у в’язанку.

Принц лівою рукою схопив змію за шию і