Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

Джентльмен уважно вислухав мене, і на його губах з’явилася поблажлива посмішка, за якою звичайно приховується жалість до простака. Він сказав, що буде радий будь-якому приводу, який затримає мене в Лаггнеггу, після чого попросив дозволу перекласти все сказане мною. Почувши переклад, він певний час бесідував із присутніми лаггнезькою. Нарешті, після нетривалої паузи, мій співбесідник знову звернувся до мене і проголосив, що всі в захваті від моїх думок стосовно переваг безсмертя. А тепер йому хотілося б дізнатися, який спосіб життя я обрав би для себе, якби народився струльдбругом.

Я відповів, що це нескладно, тим паче що мені вже доводилося розважатися фантазіями про те, як би я влаштував своє життя, якби став могутнім королем, полководцем або знатним вельможею. Отже, якби мені судилось народитися струльдбругом, я, ледь зрозумівши, яке щастя мене спіткало, найперше намагався б забезпечити собі багатство. Маючи попереду необмежений час, за умови певної економії та ощадливості, за якихось двісті років я став би першим багатієм у королівстві. При цьому з молодості я почав би займатися науками та мистецтвами й колись перевищив би відомих учених, поетів і художників. Я був би докладним літописцем усіх суспільних подій та неупереджено зображував би характери й діяльність правителів, які змінюють один одного, доповнюючи ці описи власними спостереженнями й висновками. Я б заносив до свого літопису зміни у звичаях, мові, одязі, їжі та розвагах. Завдяки накопиченим знанням і досвіду я став би головним джерелом мудрості у своїй країні та зміг би передбачувати майбутнє.

Після шістдесяти років я припинив би задивлятися на жінок, але залишався б гостинним. Я займався б освітою молодиків, на яких покладали сподівання, виховуючи їх на засадах власного досвіду. Та найкращими моїми співбесідниками й однодумцями стали б брати по безсмертю. Серед них я вибрав би дюжину друзів – від своїх однолітків до старезних дідів, і оселив би їх у своєму маєтку. Ми щодня збиралися б за трапезою, куди запрошували б і кількох найгідніших смертних, щоб обмінятися враженнями та спостереженнями. Наші настанови, пророцтва й застереження допомогли б урятувати людство від виродження та багатьох жахливих нещасть. Ми стали б свідками видатних історичних подій, величезних змін у суспільстві та думках. А які чудові відкриття й винаходи ми б застали: вічний двигун, універсальні ліки проти всіх хвороб, здатність людини літати й силу-силенну іншого!..

Коли я закінчив і зміст моєї промови було перекладено лаггнезькою, присутні пожвавилися, час від часу насмішкувато позираючи на мене. Нарешті джентльмен, який був мені за перекладача, звернувся до мене зі словом про те, що всі присутні переконливо просять його виправити мої помилки.

Те, що я описав, уявляючи, як жив би, здобувши безсмертя, – вів він далі, – є безглуздим і нерозважливим, тому що передбачає не вічне життя, а вічне здоров’я, молодість і надлишок сил.

Після такої передмови цей джентльмен докладно розповів, що являють собою струльдбруги та який їхній спосіб життя. До тридцяти років вони нічим не відрізняються від решти людей, але потім поступово стають дедалі похмурішими. Душевний стан їхній погіршується доти, доки їм не виповниться вісімдесят. Досягнувши вісімдесятирічного віку, який тут вважають межею звичайного людського життя, струльдбруги страждають не тільки на всі хвороби й немочі, властиві старим людям, а й через перспективу того, що таке жалюгідне існування триватиме вічно. Вони стають упертими, сварливими, буркотливими, жадібними, похмурими, пихатими та балакучими. Окрім того, безсмертні не здатні до дружби й зовсім позбавлені добрих почуттів до свого потомства. Заздрощі й безсилі бажання постійно гризуть їх, але особливо вони заздрять шаленству молодих і смерті старих. Їхня пам’ять влаштована особливим чином – у ній зберігається лише те, що вони бачили, пережили або прочитали в юності та зрілому віці. Найщасливішими з- посеред них є ті, хто повністю втратив пам’ять і здитинився: вони викликають більше жалощів, бо позбавлені тих поганих якостей, якими вирізняється решта безсмертних.

Щойно струльдбруг досягає вісімдесятиріччя, він офіційно визнається померлим і його спадкоємці дістають усі права на його рухоме й нерухоме майно. Нещасному виділяють лише невелике забезпечення – таке, щоб він не помер з голоду. Відтоді струльдбругів уважають не здатними обіймати посади, пов’язані з довірою та одержанням прибутків, вони не можуть ані купувати, ні орендувати землю, їм забороняється виступати свідками в суді.

До дев’яноста років безсмертні втрачають зуби й волосся; у такому віці вони вже не відчувають смаку їжі, але їдять і п’ють усе, не насичуючись. Хвороби, на які вони слабують, тривають, не посилюючись і не відступаючи. Струльдбруги не пам’ятають назв найзвичайніших речей, ба навіть імен своїх рідних і близьких. Не можуть вони й читати, оскільки забувають початок фрази, ще не дочитавши її до кінця. Це позбавляє їх останньої доступної розваги.

Так я дістав повне уявлення про безсмертних і сподіваюся, що передав його абсолютно точно. У Лагнеггу до струльдбругів усі ставляться з ненавистю й презирством. Народження безсмертного в родині вважають лихим знаком. Я зустрічався з деякими із них – ніколи ще мені не доводилося бачити нічого мерзотнішого й жалюгіднішого, причому жінки мали вигляд іще огидніший, аніж чоловіки, і скидалися на жахливих привидів, яких не можна описати.

Відтоді моє палке й необдумане прагнення безсмертя трохи охололо. Я щиро соромився своїх необґрунтованих фантазій та привабливих картин, що їх малювала моя розпалена уява.

Король весело розреготався, дізнавшись про мою розмову з друзями, і жартома запропонував мені прихопити з собою на батьківщину двох струльдбругів, щоб вилікувати своїх співвітчизників від страху смерті. Я б так і зробив та навіть узяв би на себе витрати з їхнього перевезення й утримання, якби основний закон Лаггнеггу не забороняв безсмертним залишати острів.

Розділ 11

Гадаю, моя розповідь про таких незвичайних істот, як струльдбруги, нікому не видасться нудною або надто повчальною. У книжках про подорожі я напевне не зустрічав нічого подібного. Якщо ж я помиляюся, то нехай мені буде виправданням те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, часто мимоволі звертаються до тих самих визначних пам’яток.

Його величність усіляко схиляв мене обійняти при його дворі яку-небудь солідну посаду, але, бачачи моє неуклінне прагнення повернутися на батьківщину, врешті-решт погодився відпустити мене й навіть зволів власноруч написати рекомендаційного листа японському імператорові. Він подарував мені чотириста сорок чотири золоті монети – тут полюбляють парні числа, а цифру чотири вважають щасливою, – а також червоний алмаз, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів.

Шостого травня 1709 року я врочисто розпрощався з його величністю й з усіма моїми друзями. Король був настільки люб’язний, що наказав загону палацової гвардії супроводжувати мене до Глангвенстальда, королівського порту, розташованого на південно-західному боці острова.

Шість днів по тому я знайшов там корабель, готовий вирушити до Японії. Наприкінці п’ятнадцятого дня плавання ми кинули якір у невеликому порту Ксамоші, що в південно-східній частині Японії. Місто це збудоване на мисі, який далеко видається в море. За мисом вузький прохід веде в затоку, на протилежному березі якого розташована столиця імперії Єдо[9].

Висадившись на берег, я найперше надав митним чиновникам листа до його імператорської величності, написаного королем Лаггнеггу. В митниці відразу ж упізнали королівську печатку – вона була завбільшки з долоню та зображувала самого короля, який допомагає кульгавому жебракові піднятися з землі. Міська влада, почувши про цей лист, прийняла мене як посла дружньої держави. Мене забезпечили екіпажем, кіньми, дюжиною слуг