Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

— Оленка.

— Гарно звучить.

Юстина кивнула. Вона ніколи не називала справжнього імені. Нащо воно тому, з ким вона бачиться вперше і востаннє?

— Ти львівська?

— Так, а ти?

— А я — ні. От, приїхав на вихідні розвіятись. Гарно тут у вас. — Він подивився на губи русявки та повторив трошки хрипкіше: — Дуже гарно.

— То ти в нас вперше?

— Самому соромно, що вперше.

— А хочеш, покажу тобі Львів? — В очах дівчини заблищав азартний вогник.

Юстина завше із задоволенням розповідала про Львів. Вона любила своє місто й могла називати його своїм вже багато років. Скільки саме — нікому нізащо не розповіла б. Але він був її, а вона — його. Так солодко думати і ще солодше — вірити. Всі міста, які були до Львова, вона чесно забула. Згадувала про них, як про померлих, — лише хороше або взагалі нічого. І останнє переважало. З містами вона завжди була вірною й дуже страждала, коли доводилось переїжджати.

Зараз вона кохала Львів від найменшої піщинки Високого Замку й до останньої сходинки на Ратуші, і Львів теж її кохав.

Як вихований галицький парубок, він завше був гостинний до приїжджих, але закохувався не в кожну побачену чужинку. Та з першого їхнього побачення він був прихильний до дівчини. Допоміг з квартирою: її здавала привітна бабуся і щонеділі пригощала дівчину домашніми штруделями, залишаючи після себе приємний запах сухої лаванди, з роботою — місце у Таємній аптеці з’явилось саме у переддень її приїзду. Оберігав, пильно стежачи очима кожного з більш ніж чотирьох тисяч кам’яних левів. Юстина відповідала йому взаємністю — до пізнього вечора дихала повітрям вузьких вуличок і тільки перед світанком поверталась додому, щоб зустріти цей світанок удвох зі Львовом. З її балкону відкривався прегарний вид на соковиту заграву.

— Друзі збирались на Личаківське ввечері. Кладовище, ніч, містика й все таке. Думав з ними піти. Казали, у вас там класно — ще й легенда на легенді.

— А я всі ці легенди знаю, — стишила голос Юстина. — І про жінку без обличчя, і про пару закоханих привидів — вони досі блукають кладовищем. У нас навіть своя спляча красуня є. Можу розповісти.

— Приватна екскурсія? Я тільки за! Зараз, тільки друзям скажу, щоб не чекали.

— Ходи вже. — Дівчина потягнула його за собою. — Потім подзвониш.

До самого кладовища їх довіз порепаний червонобокий трамвай зі скрипучими дверцятами та метушливим дзвоником перед відправленням. Перед воротами кладовища хлопець завмер:

— Нічого собі!

— І це тільки ворота. Уяви, що за ними!

Юстина взяла хлопця за руку й потягнула за собою.

— Тут пам’ятники — просто витвори мистецтва. Дивись, як кожен пальчик на нозі вирізано. А крила в янгола? Кожну пір’їнку видно! А в кутиках очей жіночих образів зранку можна побачити сльози.

— Сльози? Серйозно? Це вже містика…

— Не зовсім, — хитнула головою дівчина. — Скульптори зробили малесенькі невидимі заглиблення: там збираються крапельки роси, які стікають по обличчях, наче справжні сльози. Ой, дивись, — пташка! Вже пізно, дивно, що вона не спить. Така гарненька, — простягнула руку.

Маленька пташка щось цвірінькнула та спурхнула їй на долоню, подивилась уважно очками-намистинками й злетіла, ховаючись серед зелені дерев.

— Ти сама як пташка, — кивнув Славко, непомітно підкрадаючись ближче й зазираючи в очі. — Ластівка, — потягнувся за поцілунком.

Дівчина відхилилась та опустила вії. Ластівка? Тендітна птаха. Змахнула легкими руками-крилами й сама потягнулась до хлопця. Малинові, трішки терпкі губи… Солодко! Підняла погляд, всміхнулась хижо. Вже не ластівка. Орлиця. Політ її — легкий і оманливо-граційний. Відстежила свою жертву, ширяючи у височині. І робить все вужчі кола над нею, от-от стрімко знизиться, ухопить гострими кігтями, оглушить влучним ударом гачкуватого дзьоба. Викрикне тонким пронизливим голосом переможний клич. Не вирвешся, не врятуєшся, а як пощастить видертись зі смертельних обіймів — розіб’єшся, падаючи з величезної висоти.

— Куди ти? — Славко виглядав ображеним, коли дівчина випручалась з його обіймів. — Не втікай, зажди! Хіба тобі не сподобалось?

— Сподобалось, — кивнула Юстя. Крок назад, ще крок, сховатись за високим кам’яним образом, ще кілька танцюючих кроків — й опинитись за деревом.

— То куди ти? — не вгавав хлопець. Він піднявся та намагався розгледіти в темряві обриси втікачки. — Ми ж тільки почали!

Юстя мовчала, легенько прикушуючи губу, щоб не розсміятись. Холодне світло ліхтарів розкошувало лише на доріжках, тому ховатись було легко та приємно.

— А, я зрозумів! У хованки хочеш побавитись? — Хлопець покрутив головою й хитро всміхнувся. — Добре, я знайду тебе. Але тоді ти вже не втечеш!

Дівчина кивнула: шукай-шукай, хлопче. Крок та ще один. Дерево, чоловічий образ і ще дерево. Втікати від малинового голосу Славка й відчувати, як на душі розливається тепло. Ось яке воно — щастя?

З Личаківського Юстина поверталась ситою й ледь не муркотіла від задоволення. Гарний був хлопець, ой гарний! Дівчина прокрутила ключ та, не роздягаючись й не роззуваючись, впала на ліжко. Солодко потягнулась. Ліжко в неї було пречудове: на чотирьох високих ніжках, з різьбленою спинкою, висока перина: в ній можна було сміливо гратися в принцесу на горошині, а ще — три великі пухкі подушки, які треба було довгенько збивати справжнім кулачним боєм, зате потім на них снились надто солодкі сни. Крізь густу дрімоту дівчина наче почула свій голос.

Часом не вишнівка?

Довелось сповзати з ліжка, хоча очі вже злипались, і лізти до великого креденсу. Хазяйка ним особливо пишалася. Дівчина виставила на підлогу купу слоїків, і з кожним новим — купа росла. Мед з кульбаб, жовті кульки фізалісу, варення з руж, настоянка на горіхах, на смородині, женьшені та лимоні. На п’ятнадцятій банці шлунок почав по-зрадницьки бурчати. Дівчина зітхнула та потягнулась до стінки наосліп.

— Знайшла! — Рука намацала маленьку скляну пляшечку. На світло з’явилась рубінова настоянка. Остання. І вона мусить віддати її цьому нахабі? А взамін він… Наступна думка майже заспокоїла дівчину. Гаразд, буде йому вишнівка, а вона собі ще наварить.

Забрати кісточки з великих чорних морелей, пучками пальців занурюючись в оксамитову вологу серцевину, перекласти в слоїчок, залити розбавленим спиртом. Розбити кісточок з двадцять, покласти в марлю й опустити до вишень на десять днів. Потім витягнути кісточки, чекати ще місяць — і настоянка готова. А як цукру досипати — вийде лікер: такий, що пальчики оближеш. Випити натщесерце чайну ложечку чорної густої рідини й самій себе вишнею відчути: сильною, могутньою й здоровою.

Дівчина підійшла до вікна та