Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я прокинулася, коли у вікно пробивалося  тьмяне вечірнє світло ліхтарів. Голова вже не була такою важкою, а тіло не ломило, як удень. Я ворухнулася, і одразу відчула, як мокрий рушник зісковзнув із мого чола.  
— Прокинулася? — пролунав знайомий голос.  
Я ледве повернула голову. Арсен сидів поруч, нахилившись до мене, а в руці тримав градусник.  
— Давай ще раз поміряємо, — м’яко сказав він.  
Я зітхнула, але простягнула руку.  
— Ти що, весь цей час тут сидів?  
— А що, мав залишити тебе саму з температурою під сорок?  
Я нічого не відповіла, лише заплющила очі, поки чекала на писк приладу.  
— Тридцять вісім, — повідомив Арсен. — Уже краще, але все одно не ідеально.  
Він узяв рушник, знову пішов на кухню і повернувся з чистим, свіжо-змоченим у прохолодній воді. Поклав мені на чоло, а сам присів на край дивана.  
— Я залишуся.  

Його голос був спокійний, але беззаперечний.  
— Арсен… — я втомлено потерла обличчя. — Це ні до чого. Я вже майже одужала.  
— Так, усього-то температура тридцять вісім, слабкість і вигляд, ніби тебе три дні катували, — іронічно промовив він.  
Я скосила на нього очі.  
— Можливо й катували...  
— Карина, я нікуди не піду. Спатиму тут, — він кивнув на край дивану.  
— Арсене…  
— Ти хочеш сперечатися зі мною? — підняв брови.  
Я глибоко вдихнула, зрозумівши, що це немає сенсу.  
— Добре. Але тільки тут, — я підтвердила його місце біля моїх ніг.  
Він лише всміхнувся і зняв піджак.  
— Домовилися.  

Коли я знову провалилася в сон, я відчувала себе… в безпеці. ... Я прокинулася серед ночі, відчуваючи легке запаморочення, але загалом мені було набагато краще. Температура, мабуть, спала, бо тіло вже не палало, а думки були чіткими.  
Повільно піднявшись із ліжка, я зняла з чола вологий рушник, який уже давно висох, і обережно звела ноги на підлогу. По кімнаті розлилося приглушене світло нічника, якого я не пам’ятала, щоб вмикала.  
Я повернула голову в інший бік і завмерла.  
Арсен. Він справді залишився. Спав у ногах на дивані, скрутившись трохи набік, ніби був насторожі навіть уві сні. Але те, що змусило мене затамувати подих, — він був майже голий.  Його костюм акуратно лежав на кріслі поруч, сорочка складена поверх піджака. А сам він… лише в чорних обтиснених трусах, які ледве приховували рельєф його стегон.  
Я вдивлялася в нього, зачарована. Він був брюнетом, із трохи розкуйовдженим темним волоссям, яке зараз недбало падало на чоло. Уві сні його обличчя виглядало спокійним, навіть м’яким, хоча в житті Арсен був зібраним і рішучим.  Його плечі були широкими, груди рівні, пружні, а рельєфний прес виглядав так, ніби вирізаний скульптором. Я провела поглядом уздовж його рук, відзначаючи, які вони сильні, навіть у розслабленому стані.  Цікаво, скільки він займається спортом? Адже таке тіло не з’являється саме по собі.  
Усмішка сама з'явилася на моєму обличчі і якесь незрозуміле тепло розлилося по тілу.  

Я могла б розбудити його, запропонувати піти в іншу кімнату, де є нормальне, велике ліжко. Але чомусь не хотіла. Його присутність мене заспокоювала.  
Тихенько, аби його не розбудити я пішла у туалет. Коли повернулася, він навіть не поворухнувся. Я ще раз подивилася на нього, а потім знову залізла під ковдру.  
Перед тим як заснути, я подумала, що мені вперше за довгий час не було страшно. 

_______________

Прокинулася я від аромату чогось теплого, солодкуватого, знайомого з дитинства. У носі приємно лоскотав запах ванілі та кориці, змішаний із чимось пряним — імбир?  
Я повільно відкрила очі. Голова була трохи важкою, але вже не так, як учора. Температура, схоже, спала остаточно. Я потягнулася в ліжку й лише зараз усвідомила, що в квартирі не було тиші. Чула дзенькіт посуду, приглушені кроки, і … хрипкувате, майже невиразне наспівування якоїсь мелодії.  
Я піднялася і, загорнувшись у теплий халат, пішла на кухню. І завмерла на порозі.  
Сонце вже піднялося високо, заливаючи кімнату яскравим світлом. Його промені проникали крізь великі вікна, м’яко ковзаючи по меблях, посуді й… Арсенові. Він стояв біля плити, у моєму чорному фартусі, що контрастував із його світлою шкірою, і… в самих лише трусах.  
Я облизнула пересохлі губи. В цей момент хотілося зняти його на камеру. Золотаве світло підкреслювало кожен вигин його тіла — рельєфний прес, широкі плечі, сильні руки. Я помітила, як напружуються його м’язи щоразу, коли він рухається по моїй кухні.  
Я не знала, як довго дивилася на нього, але він це помітив.  
— О, прокинулася? —  підморгнув мені й поставив на стіл тарілку з млинцями. — Сідай, їж.  
Я, ніби під гіпнозом, підійшла й сіла за стіл.  
Переді мною стояла моя порцелянова чашка з паруючим імбирним чаєм, а поруч — акуратна гірка золотистих млинців, полита медом.  
Я взяла виделку, але нічого не говорила. Тільки посміхалася.  
І вперше за довгий час у голові не було жодних гнітючих думок.  
Ні про батьків.  
Ні про борги.  
Ні про те, що я, можливо, зробила неправильний вибір у житті.  
Був лише цей момент. Я, млинці, чай, і чоловік, що стояв на моїй кухні, виглядаючи так, ніби належав цьому місцю.  Я машинально тягнуся до чашки, але раптом мій погляд падає на годинник на стіні. 
10:45.  
Мене наче струмом б’є.  
Я різко зводжуся на ноги, стілець зі скрипом відсувається назад.  
— Чорт! — я кидаюся до тумбочки, хапаю телефон і швидко розблоковую екран.  
На екрані горить вхідний о 9:20. Від кого?  
Савчук.  
Холод пробігає по спині.  
Я навіть не чула дзвінка!  
Палець уже завис над кнопкою «передзвонити», як раптом голос Арсена змушує мене завмерти.  
— Я взяв слухавку.  
Я різко обертаюся до нього.  
— Що?  
— Вона дзвонила, я відповів, — Арсен спокійно розливає чай по чашках, ніби говорить про погоду.  
Мені хочеться схопити його за плечі й струснути.  
— Ти що… Ти… Що ти їй сказав?  
Він нарешті піднімає на мене погляд, і в його очах читається відверте здивування.  — Що тебе сьогодні не буде. Ти все ще хвора, температура ввечері була високою.  
Я відчуваю, як щоки спалахують.  
— Тобто тепер Савчук в курсі…  
Арсен нахиляє голову набік, розглядаючи мене.  
— В курсі чого?  
— Та того! — я розводжу руками. — Що ти був у мене вдома! Що ти…  
Що ти спав у моїх ногах, у самих лише трусах, а я пів ночі роздивлялася твоє тіло, замість того щоб спати! Але це я, звісно, не кажу.  
— І що в цьому такого? — Арсен робить ковток чаю. — Ти була хвора, я допоміг.  
— Але це… — я знову зупиняюся. Намагаюся підібрати слова. — Це ж Савчук! Вона ж… вона ж…  
Я згадую, як на нарадах вона відверто фліртувала з Арсеном.  
Легкі дотики до його руки, підкреслено м’який тон, хижі погляди.  
Я впевнена, що вона б із радістю його…  
Я відчуваю, як щось холодне затискає груди.  
Мені не зручно. Неприємно.  
Савчук — моя начальниця, і я б воліла, щоб вона не ставала свідком моїх особистих відносин.  
Хоча…  
Я дивлюся на Арсена, який спокійно відпиває чай.  
А у нас узагалі якісь відносини?