Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я прокинулася, коли у вікно пробивалося тьмяне вечірнє світло ліхтарів. Голова вже не була такою важкою, а тіло не ломило, як удень. Я ворухнулася, і одразу відчула, як мокрий рушник зісковзнув із мого чола.
— Прокинулася? — пролунав знайомий голос.
Я ледве повернула голову. Арсен сидів поруч, нахилившись до мене, а в руці тримав градусник.
— Давай ще раз поміряємо, — м’яко сказав він.
Я зітхнула, але простягнула руку.
— Ти що, весь цей час тут сидів?
— А що, мав залишити тебе саму з температурою під сорок?
Я нічого не відповіла, лише заплющила очі, поки чекала на писк приладу.
— Тридцять вісім, — повідомив Арсен. — Уже краще, але все одно не ідеально.
Він узяв рушник, знову пішов на кухню і повернувся з чистим, свіжо-змоченим у прохолодній воді. Поклав мені на чоло, а сам присів на край дивана.
— Я залишуся.
Його голос був спокійний, але беззаперечний.
— Арсен… — я втомлено потерла обличчя. — Це ні до чого. Я вже майже одужала.
— Так, усього-то температура тридцять вісім, слабкість і вигляд, ніби тебе три дні катували, — іронічно промовив він.
Я скосила на нього очі.
— Можливо й катували...
— Карина, я нікуди не піду. Спатиму тут, — він кивнув на край дивану.
— Арсене…
— Ти хочеш сперечатися зі мною? — підняв брови.
Я глибоко вдихнула, зрозумівши, що це немає сенсу.
— Добре. Але тільки тут, — я підтвердила його місце біля моїх ніг.
Він лише всміхнувся і зняв піджак.
— Домовилися.
Коли я знову провалилася в сон, я відчувала себе… в безпеці. ... Я прокинулася серед ночі, відчуваючи легке запаморочення, але загалом мені було набагато краще. Температура, мабуть, спала, бо тіло вже не палало, а думки були чіткими.
Повільно піднявшись із ліжка, я зняла з чола вологий рушник, який уже давно висох, і обережно звела ноги на підлогу. По кімнаті розлилося приглушене світло нічника, якого я не пам’ятала, щоб вмикала.
Я повернула голову в інший бік і завмерла.
Арсен. Він справді залишився. Спав у ногах на дивані, скрутившись трохи набік, ніби був насторожі навіть уві сні. Але те, що змусило мене затамувати подих, — він був майже голий. Його костюм акуратно лежав на кріслі поруч, сорочка складена поверх піджака. А сам він… лише в чорних обтиснених трусах, які ледве приховували рельєф його стегон.
Я вдивлялася в нього, зачарована. Він був брюнетом, із трохи розкуйовдженим темним волоссям, яке зараз недбало падало на чоло. Уві сні його обличчя виглядало спокійним, навіть м’яким, хоча в житті Арсен був зібраним і рішучим. Його плечі були широкими, груди рівні, пружні, а рельєфний прес виглядав так, ніби вирізаний скульптором. Я провела поглядом уздовж його рук, відзначаючи, які вони сильні, навіть у розслабленому стані. Цікаво, скільки він займається спортом? Адже таке тіло не з’являється саме по собі.
Усмішка сама з'явилася на моєму обличчі і якесь незрозуміле тепло розлилося по тілу.
Я могла б розбудити його, запропонувати піти в іншу кімнату, де є нормальне, велике ліжко. Але чомусь не хотіла. Його присутність мене заспокоювала.
Тихенько, аби його не розбудити я пішла у туалет. Коли повернулася, він навіть не поворухнувся. Я ще раз подивилася на нього, а потім знову залізла під ковдру.
Перед тим як заснути, я подумала, що мені вперше за довгий час не було страшно.
_______________
Прокинулася я від аромату чогось теплого, солодкуватого, знайомого з дитинства. У носі приємно лоскотав запах ванілі та кориці, змішаний із чимось пряним — імбир?
Я повільно відкрила очі. Голова була трохи важкою, але вже не так, як учора. Температура, схоже, спала остаточно. Я потягнулася в ліжку й лише зараз усвідомила, що в квартирі не було тиші. Чула дзенькіт посуду, приглушені кроки, і … хрипкувате, майже невиразне наспівування якоїсь мелодії.
Я піднялася і, загорнувшись у теплий халат, пішла на кухню. І завмерла на порозі.
Сонце вже піднялося високо, заливаючи кімнату яскравим світлом. Його промені проникали крізь великі вікна, м’яко ковзаючи по меблях, посуді й… Арсенові. Він стояв біля плити, у моєму чорному фартусі, що контрастував із його світлою шкірою, і… в самих лише трусах.
Я облизнула пересохлі губи. В цей момент хотілося зняти його на камеру. Золотаве світло підкреслювало кожен вигин його тіла — рельєфний прес, широкі плечі, сильні руки. Я помітила, як напружуються його м’язи щоразу, коли він рухається по моїй кухні.
Я не знала, як довго дивилася на нього, але він це помітив.
— О, прокинулася? — підморгнув мені й поставив на стіл тарілку з млинцями. — Сідай, їж.
Я, ніби під гіпнозом, підійшла й сіла за стіл.
Переді мною стояла моя порцелянова чашка з паруючим імбирним чаєм, а поруч — акуратна гірка золотистих млинців, полита медом.
Я взяла виделку, але нічого не говорила. Тільки посміхалася.
І вперше за довгий час у голові не було жодних гнітючих думок.
Ні про батьків.
Ні про борги.
Ні про те, що я, можливо, зробила неправильний вибір у житті.
Був лише цей момент. Я, млинці, чай, і чоловік, що стояв на моїй кухні, виглядаючи так, ніби належав цьому місцю. Я машинально тягнуся до чашки, але раптом мій погляд падає на годинник на стіні.
10:45.
Мене наче струмом б’є.
Я різко зводжуся на ноги, стілець зі скрипом відсувається назад.
— Чорт! — я кидаюся до тумбочки, хапаю телефон і швидко розблоковую екран.
На екрані горить вхідний о 9:20. Від кого?
Савчук.
Холод пробігає по спині.
Я навіть не чула дзвінка!
Палець уже завис над кнопкою «передзвонити», як раптом голос Арсена змушує мене завмерти.
— Я взяв слухавку.
Я різко обертаюся до нього.
— Що?
— Вона дзвонила, я відповів, — Арсен спокійно розливає чай по чашках, ніби говорить про погоду.
Мені хочеться схопити його за плечі й струснути.
— Ти що… Ти… Що ти їй сказав?
Він нарешті піднімає на мене погляд, і в його очах читається відверте здивування. — Що тебе сьогодні не буде. Ти все ще хвора, температура ввечері була високою.
Я відчуваю, як щоки спалахують.
— Тобто тепер Савчук в курсі…
Арсен нахиляє голову набік, розглядаючи мене.
— В курсі чого?
— Та того! — я розводжу руками. — Що ти був у мене вдома! Що ти…
Що ти спав у моїх ногах, у самих лише трусах, а я пів ночі роздивлялася твоє тіло, замість того щоб спати! Але це я, звісно, не кажу.
— І що в цьому такого? — Арсен робить ковток чаю. — Ти була хвора, я допоміг.
— Але це… — я знову зупиняюся. Намагаюся підібрати слова. — Це ж Савчук! Вона ж… вона ж…
Я згадую, як на нарадах вона відверто фліртувала з Арсеном.
Легкі дотики до його руки, підкреслено м’який тон, хижі погляди.
Я впевнена, що вона б із радістю його…
Я відчуваю, як щось холодне затискає груди.
Мені не зручно. Неприємно.
Савчук — моя начальниця, і я б воліла, щоб вона не ставала свідком моїх особистих відносин.
Хоча…
Я дивлюся на Арсена, який спокійно відпиває чай.
А у нас узагалі якісь відносини?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти моя гра , Мартін Штарк», після закриття браузера.