Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Коли двері за мною зачинилися, я нарешті видихнула. Вся ситуація у дворі здавалася нереальною. Мені ще досі трусило ноги, а в голові шуміло від пережитого. 
Я провела рукою по стіні, намацуючи вимикач. Лампа на стелі засвітилася теплим жовтим світлом, огортаючи кімнату м'яким затишком. 
— Гарна квартира, — голос Арсена прозвучав несподівано. Я навіть забула, що він зайшов слідом. 
Я кивнула, пройшовши вглиб квартири. 
— Це батьківський подарунок. 
Його погляд ковзнув по кімнаті. 
Квартира була двокімнатною, з гарним, хоч і трохи застарілим ремонтом. Світлі стіни, дерев’яна підлога, масивні меблі, які, хоча й добротні, давно вийшли з моди. Але тут був мій дім. Мій єдиний прихисток. 
— Тобі треба відпочити, — сказав Арсен оглянувши мене.  
Його погляд більше не був тим владним і холодним, яким він зазвичай мене пронизував. У ньому було щось інше. 
Я лише кивнула. 
Він постояв ще кілька секунд, ніби хотів щось сказати, а потім просто вийшов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. 
 
________
 
Я прокинулася від того, що мене колотило. Тіло ломило, голова була важка, а горло пекло вогнем. Я зітхнула і піднялася з ліжка, обережно ступаючи босими ногами на холодну підлогу. Учорашній вечір віддавався в мені відлунням. У дворі, ці двоє… Якби не Арсен… Я заплющила очі й сильно стиснула пальці в кулак. Відчуття безпорадності, сорому і гніву накотило новою хвилею. Але зараз не час думати про це. Я застудилася. І, звичайно ж, це моя вина. Я сама винна, що вперлася й пішла пішки, що не звернула увагу на пронизливий вітер, що не вберегла себе. 
Я розгребла постіль і дістала телефон. Треба попередити Тетяну Вікторівну. 
Набираю її номер. 
— Так? — її голос, як завжди, сухий, напружений, трохи презирливий. 
— Тетяно Вікторівно, я захворіла… Сьогодні не зможу прийти. 
— О, яка несподіванка, — її тон капає сарказмом. — Тільки-но у нас багато роботи, як ви знаходите причину сидіти вдома. 
Я зціпила зуби. 
— У мене температура. 
— Один день, Карино. Один. Завтра чекаю вас на роботі, бо, знаєте, тут без вас теж є кому працювати. 
І короткі гудки. 
Я подивилася на телефон і стиснула його в руці. Презирство в її голосі закипіло в мені гнівом. 
Звідки це відчуття, що я ніколи не можу дозволити собі слабкість? Що мені завжди треба виправдовуватися за втому, за біль, за бажання хоча б день похворіти.  
Я кинула телефон на тумбочку й згорнулася клубком під ковдрою на дивані. Голова пульсувала, а всередині все стискалося від злості — на Тетяну, на себе, на весь світ. 
 
_________________
 
Я прокинулася від того, що телефон завібрував у руці. Навіть не пам’ятаю, коли схопила його — певно, перед тим, як знову заснути. 
Очі злипалися, голова була важка, як чавунна гиря, а тіло здавалося ватним. Я неохоче глянула на екран: Арсен. 
Зітхнула й скинула виклик. 
Палець мимоволі затримався на дисплеї. Десять пропущених. 
Я зсунула брови, здивована. Як я могла не чути? Зазвичай я прокидалася від найменшого звуку. А тут… так міцно спала? Провела долонею по обличчю, намагаючись розігнати важкість у голові. Хотілося знову провалитися в сон, закутатися в тепло ковдри й не думати ні про що. 
Та раптом — різкий звук. 
Шурхіт за дверима. 
Я напружилася. Серце пропустило удар. 
Постукали. 
Я застигла, ще не до кінця розуміючи, реальність це чи марення. 
Ще стук. Цього разу впевненіший. 
Я ледь підвелася, ноги були, наче з вати. Голова запаморочилася. Ковдра сповзла на підлогу, але я не звернула уваги. Тільки коли зробила кілька кроків до дверей, усвідомила, як слабко почуваюся. 
Хто це може бути? 
Стук повторився. 
Я торкнулася дверної ручки, вдихнула глибше й прочинила двері. 
Арсен. Високий, впевнений, у темному пальті, злегка розтріпане волосся. У руках тримав якийсь пакет, на вигляд з продуктами.  У погляді — нетерплячість, трохи злості, а ще щось, що я не могла зрозуміти. 
— Ти що, глуха? — пробурмотів він, впираючись рукою в дверну раму. — Десять разів дзвонив. 
Я мовчки дивилася на нього. Зненацька все навколо стало ще більш розмитим. Голова пішла обертом, і я втратила рівновагу. 
Арсен упіймав мене за руку. 
 — Виглядаєш не дуже, — пробурмотів Арсен, зачинивши за собою двері. 
Я ледве стояла на ногах, спираючись на стіну. Усередині палало, тіло нило, а свідомість то прояснювалася, то знову пірнала в туман. 
— Як ти… дізнався? — видушила я, голос звучав хрипло. 
— Савчук сказала, — він розстібнув пальто і повісив на вішак біля дверей. 
Я заплющила очі. Ну звісно. Хто ж іще?! 
Арсен уже пройшов на кухню, відкриваючи шафки, ніби вдома. Я почула дзвін посуду. 
— Сідай, — наказав він із кухні. 
Я пройшла у залу і сіла на край дивана, притискаючи до себе плед. 
Через хвилину він повернувся зі склянкою. 
 — Спочатку випий це, — простягнув мені, погляд жорсткий, але водночас турботливий. 
— Що це? 
— Вода з медом і лимоном. Найкращі природні ліки. 
Я нерішуче взяла склянку й зробила ковток. Тепло розлилося по тілу. 
— Дай-но, — він простягнув руку до мого чола. 
Я спробувала відсторонитися, але Арсен лише закотив очі, потім дістав електронний градусник із свого пакету і вклав мені в руку. 
— Тримай під пахвою. 
Я підкорилася. Через хвилину прилад пискнув. 
Арсен узяв його, глянув і насупився. 
— Тридцять дев’ять. Чорт, Карина… 
Я знесилено відкинулася на спинку дивана. 
Арсен не вагався. Він пішов на кухню, і я почула, як ллється вода. Потім повернувся з рушником, змоченим у прохолодній воді, і обережно приклав його мені до лоба. 
— Так краще? — запитав. 
Я кивнула, не відкриваючи очей. 
Відчувалося, як він метушиться поруч. Щось дістає, щось перемішує. Потім знову його голос: 
— Я зараз зроблю чай із липи. Це природне жарознижувальне. Ще імбир корисний, але не знаю, чи ти його любиш. 
Я всміхнулася краєчком губ. 
— Ти що, натуропат? 
— Просто знаю толк у лікуванні без таблеток, — знизав плечима. 
Я чула, як закипає вода в чайнику, як легенько клацає посуд. 
А потім — тихий, спокійний звук музики. 
Я ледь розплющила очі. 
— Це… Моцарт? 
— Ага. Допомагає розслабитися, — сказав Арсен, повертаючись до мене з чашкою ароматного чаю. 
Він простягнув її мені, а сам сів поруч, обережно поправивши рушник на моєму чолі. 
Я зробила ковток. Тепло й турбота огорнули мене, наче ковдра. 
— Ти дивний, Арсен, — пробурмотіла я.