Maria PM - Квітка війни, Maria PM

Ранок після балу наступив м’яко, немов сама ніч вирішила не залишати на серці важких тіней. Перші промені сонця розчинили тінь бордових троянд на кам’яних підвіконнях, торкнулися білосніжних лілей, що ще залишилися на підлозі після бурхливих танців, і затремтіли в мереживі вікон, як відлуння щасливої казки. Замок дихав інакше. Він дихав спокоєм, надією — і новою ніжністю.

Лілі прокинулася ще до сходу. Сон був неглибоким, переривчастим — не тому, що її щось тривожило, а тому, що серце було переповнене. Її пальці ще зберігали тепло рук Рідла, її губи — пам’ять поцілунку, її душа — дивовижну легкість, ніби вона нарешті злетіла. Вона сиділа на ліжку в своїй покоях, дивлячись на сукню, акуратно складену на стільці поруч. Срібні нитки на темно-синій тканині мерехтіли в м’якому ранковому світлі, немов зірки, що ще не встигли згаснути.

— Пані, — обережно озвалася покоївка, просуваючи голову у двері. — Король... просив, якщо ви не проти, супроводити його до саду.

Лілі посміхнулася.

— Звісно. Дякую.

*****

Сад ще дрімав, укритий росою. Повітря було свіжим, насиченим ароматами вологої землі, квітів, і чогось нового, невиразного, мов початок весни після довгої зими. Рідл стояв біля фонтана, спиною до неї, в руках тримав щось невелике, загорнуте в оксамитову серветку.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав він, не обертаючись.

— Я не могла не прийти, — відповіла Лілі, підходячи ближче. — Після вчорашнього…

Він нарешті обернувся. Його очі були втомлені, але в них палало щось нове — спокій, віра.

— Я не спав цілу ніч, — зізнався він. — Занадто багато всередині. Не хвилювання. Не страх. А щось зовсім інше. Вперше в житті я знаю, що роблю правильно.

Він простягнув їй оксамитову серветку. Вона обережно розгорнула її — всередині лежав перстень. Тонкий, із срібла, інкрустований синім сапфіром і крихітними діамантами, що створювали візерунок лілії.

— Це належало моїй матері, — сказав він тихо. — Вона носила його в день, коли прийняла пропозицію мого батька. І сказала мені колись, що якщо я знайду ту, яку любитиму сильніше за трон — я знатиму, що час віддати його їй.

Лілі подивилася на перстень, потім на нього. Її голос був майже шепотом:

— Ти певен, що це — не лише порив? Що завтра не прокинешся і не пошкодуєш?

— Ліліано, — сказав він, наближаючись, — я кохаю тебе не за сукні, не за вірші, не за тишу чи бурю. Я кохаю тебе, бо з тобою я є собою. І навіть якщо завтра настане війна, навіть якщо корона перетвориться на тягар — з тобою все це не буде самотнім.

Він опустився навколішки. Повітря ніби зупинилося. Тільки шелест листя.

— Виходь за мене. Не як за короля. А як за чоловіка, якому ти — весь світ.

Лілі нахилилася і торкнулася його обличчя. Сльози блищали в її очах, але вона сміялася крізь них — легко, світло.

— Так, Рідле. Завжди — так.

Він надів їй перстень. Її пальці знову тремтіли, але тепер — не від страху. А від сили. Сили любити.

*****

Пізніше того ж дня, коли новина вже розлетілася палацом, слуги шепотілися ще завзятіше:

— Він просив сам накрити сніданок на балконі. Король!

— І посміхався, як хлопчисько, що отримав щось бажане.

— Кажуть, у весняному саду буде церемонія. Тільки найближчі.

У залі радників хтось намагався порушити питання політичного шлюбу, але Рідл підняв руку і сказав:

— Моє серце вже зробило вибір. Хто сумнівається в тому, що кохання може правити — хай згадає, скільки королів падали саме тому, що не вміли любити.

Ніхто більше не перечив.

*****

Того вечора, коли сонце сідало за пагорби, Лілі та Рідл стояли на башті замку. Під ними розкривався пейзаж у мідних тонах: ліси, поля, ріка, що блищала мов меч.

— Думаєш, вони приймуть мене? — спитала Лілі, дивлячись униз.

— Вони вже тебе прийняли, — відповів він. — Як прийняло й небо цю зірку, що стала моїм світанком.

Вона притулилася до нього. І коли перша зірка з’явилася на небі, він поцілував її в чоло.

— Звідси починається не просто наш день. Звідси починається нова епоха.

І ніч знову зійшла на замок. Але вже інша — тиха, спокійна, як після бурі. І серце кожного, хто чув ту історію, зберігало її: як казку, що стала правдою. Як кохання, що стало обітницею.

*****

Кінець першої книги.

Але кожна історія, що закінчується, — лише запрошення до нової...

Кінець