Еміль Золя - Черево Парижа

Здивований Флоран відвернувся, щоб не заважати їм. Клемане заховала останній пакуночок з грішми, ковтнула грогу і, спершися спиною на скляну перегородку, спокійно почала слухати розмови чоловіків про політику. Гавар знову взяв газету і став навмисне чудернацьким голосом читати уривки з тронної промови, що була виголошена того ранку на відкритті Палати. Тут Шарве узявся висміювати офіціальну фразеологію, не проминувши ані рядочка. Особливо насмішила всіх одна фраза: «Ми певні, панове, що, спираючись на ваші освічені погляди й на консервативні почуття народу, досягнемо можливості день у день поліпшувати добробут країни». Логр стоячи продекламував цю фразу, дуже добре вдаючи гугняву невиразну вимову Наполеона.

— Що й казати,— зауважив Шарве,— добробут гарний: усі з голоду здихають.

— Торгівля йде погано,— підтвердив Гавар.

— І як це можна «спиратися на освічені погляди»?— додала Клемане, що любила похвалитися своєю літературною освітою.

Навіть Робін тихенько хихикнув собі в бороду. Розмова розпалювалася. Приятелі напали на Законодавчий корпус і добре розкритикували його. Логр гарячився, обурювався; Флоран знову впізнав у ньому оцінювача з павільйону морської риби, гучноголосого, з випнутими щелепами; горбань розмахував руками, немов кидаючи слова в повітря; все його тіло напружилось, як у собаки, що заходиться від гавкання. Логр говорив про політику з такою ж люттю, з якою пропонував на торгах кошик камбали. Шарве, навпаки, ставав спокійнішим в атмосфері тютюнового диму та газової кіптяви, що потроху наповнювали тісний кабінет; його голос робився сухим, немов удари сокири. Тимчасом Робін легенько кивав головою, не відриваючи підборіддя од своєї тростини. Потім, у зв’язку з якимсь зауваженням Гавара, почали розмову про жінок.

— Жінка,— заявив Шарве,— рівноправна з чоловіком. І тому вона не повинна втручатися в його життя. Шлюб — це товариство. все пополам, чи не так, Клемане?

— Авжеж,— відповіла молода жінка, прихилившись головою до перегородки і дивлячись угору.

Тимчасом Флоран побачив, що до винарні заходять рознощик Лакайль і кремезний Олександр, приятель Клода Лантье. Ці двоє чоловіків довгий час сиділи в кабінеті за іншим столом: вони не належали до компанії панів. Але політика поступово їх зблизила; вони підсунули свої стільці і приєдналися до маленького товариства. Шарве вбачав у них представників народу і тому взявся ретельно повчати їх, а Гавар, удаючи крамаря без забобонів, цокався з ними. Олександр мав щиру веселу вдачу велетня і скидався на щасливу дитину. Лакайль, сердитий, уже сивіючий, утомлений, від щоденного блукання паризькими вулицями, часом підозріливо

поглядав на буржуазну незворушність Робіна, на його міцні черевики й товсте пальто. Олександр і Лакайль замовили собі по чарці, і коли вся компанія зібралася докупи, розмова стала ще голоснішою й жвавішою.

Того ж вечора Флоран крізь напіввідчинені двері побачив коло прилавка мадмуазель Саже. Вона витягла з-під фартуха пляшку й дивилася, як Роза вливає туди велику чарку порічкової наливки й доливає меншою чаркою горілки. Потім пляшка знову зникла під фартухом, і мадмуазель Саже, сховавши руки, почала розмову; вона стояла в широкій смузі світла, що відбивав цинковий прилавок, навпроти великого дзеркала, в якому бокали та пляшки з лікером здавалися низками висячих венеціанських ліхтариків. Увечері винарня надто нагрівалася і палала блиском всього свого металезого й кришталевого посуду. У цьому яскравому світлі стара діва в чорній спідниці виглядала якоюсь дивною комахою. Помітивши, як Саже намагається щось випитати у Рози, Флоран здогадався, що вона помітила його крізь напіводчинені двері. Відколи Флоран став ринковим інспектором, Саже раз у раз наверталася йому на очі в критих проходах ринку, найбільше в компанії мадам Лекер і Сар’єтти. Вони всі троє стежили за ним і, мабуть, не могли отямитися від подиву, що його призначили на цю посаду. Роза, видно, не захотіла знею говорити, бо мадмуазель Саже крутилась на всі боки, пробуючи втягти в розмову самого Лебігра, що грав у пікет з одним гостем за чавунним лакованим столиком. Нарешті вона непомітно припала оком до скляної перегородки, але тут її впізнав Гавар. Він терпіти не міг цієї баби.

— Та зачиніть же, Флоране, двері,— різко сказав він.— Чого до нас лізуть чужі люди!

О дванадцятій, виходячи з винарні, Лакайль прошепотів щось Лебігрові. Той, прощаючись з ним, спритно сунув йому в руку чотири монети по п’ять франків так, щоб ніхто не міг цього помітити, і тихо сказав йому на вухо:

— Пам’ятайте ж, завтра ви повинні повернути мені двадцять три франки. Той чоловік, що позичає вам ці гроші, не погоджується брати менше. Не забувайте також, що ви винні за триденне користування візочком. За все це треба розрахуватися.

Лебігр побажав гостям доброї ночі, сказавши, що й сам дуже хоче спати. Він злегка позіхнув, показуючи міцні зуби; Роза поглядала на нього з виразом покірної служниці. Лебігр підштовхнув її і наказав погасити газ у кабінеті.

Вийшовши на тротуар, Гавар спіткнувся і мало не впав.

— Хай йому біс! — скрикнув він, почуваїрчи себе в доброму гуморі.— Ось що значить не спиратися на «освічені погляди».

Всі засміялись з його дотепу й розійшлися.

Після цього вечора Флоран почав часто заходити до винарні; він звик до кабінету за скляною перегородкою, до незворушної мовчанки Робіна, до гарячності Логра та холодної ненависті Шарве. Вечорами, повертаючись додому, він лягав спати не відразу. Йому подобалася його кімнатка на мансарді, ця келійка молодої дівчини, де Огюстіна залишила клаптики матерії, милі жіночі дрібнички, що валялися по кутках. На каміні ще лежали шпильки для волосся, позолочені картонні коробочки з гудзиками й таблетками, повирізувані картинки, порожні баночки з-під помади, від яких ще пахло жасмином; у шухляді нефарбованого дерев’яного стола залишилися нитки, голки, молитовник поряд із замащеним примірником сонника «Ключ мрій»; літнє плаття, біле в жовтий горошок, висіло забуте на цвяшку, а на полиці, що правила за туалет, була велика пляма від перекинутого флакона з бандоліном. Флоран страждав би в жіночому алькові, але тут від усієї кімнатки, від вузенького залізного ліжка, від двох солом’яних стільців, навіть від ясносірих шпалер віяло наївністю, ароматом простої звичайної дівчини. І він був щасливий, дивлячись на чисті завіски, на дитячі золочені коробочки та сонник, на плями дешевої помади — сліди невимогливого кокетування. Така обстановка освіжала його, нагадувала йому мрії молодих літ. Він волів би зовсім не знати Огюстіни з її жорстким каштановим волоссям і уявляти собі, що живе в кімнаті сестри, славної дівчини, ,яка надає всьому навколо, навіть найнезначнішим дрібницям, грації жінки.

Але пізно ввечері йому було ще миліше, коли він спирався на підвіконня у своїй