Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Мене охоплювало це відчуття провини, якесь страшне усвідомлення того, що я не заслужив її уваги, не заслужив права бути поруч. І навіть якщо я буду щиро вибачатися, я розумів, що все це навряд чи змінить думку Квіточки. Я образив її тоді, коли вона була беззахисною, коли потребувала підтримки, а я, замість того, щоб підтримати, зробив все навпаки.

Цей біль від моїх власних вчинків став ще сильнішим, коли я зрозумів, що Тіна — це єдина, яка могла дійсно змінити мене, змусити мене бачити світ по-іншому. Але я зруйнував це все, коли ще був підлітком, закриваючи очі на її почуття і життя. Тепер я лише сидів тут, на цій лавці, зі своїми думками і розумів, що ніколи не поверну назад того, що втратив.

Мене розривало це усвідомлення, що навіть якщо вона колись пробачить, Христина все одно не буде дивитися на мене так, як я хочу. Вона не забуде того, що сталося. І я, у своїй самовпевненості, який весь цей час думав, що все вийде, так глибоко помилявся.

Тепер я не знав, чи варто взагалі щось змінювати. Чи можна виправити те, що я зіпсував? Чи можна повернути те, що я втратив через свою гордість і непрощену помилку? І все одно, хоч я й боявся, ненавидів себе за це, я знав, що зроблю все, щоб бути біля неї. Навіть якщо вона вже ніколи не захоче бути зі мною.

Повернувшись до своєї квартири я саме кинув ключі на полицю і збирався приготувати собі каву, коли в двері подзвонили.

«Може, Славік передумав і вирішив витягнути мене силоміць?» — промайнуло в голові, поки я йшов до дверей.

Але коли відчинив, на порозі стояла, висока, спокуслива брюнетка в короткій обтислій сукні, яка підкреслювала всі її переваги. Карі очі з хитринкою, губи, які так і просилися на поцілунок, і аромат дорогих парфумів.

— Привіт, Тіме, — її голос був низьким і оксамитовим. — Пам’ятаєш мене?

Я справді пам’ятав. Її звали Вероніка. Ми кілька разів перетиналися на вечірках, де вона завжди була в центрі уваги. І не раз нас обох охоплювала пристрасть цієї близькості, наче в азартній грі, де ми ставили все на одну карту і не шкодували ні про що!

— Вероніко, привіт, — я спокійно сперся на одвірок. — Не очікував тебе тут побачити.

— Ну, а я не очікувала, що ти пропустиш вечірку у Сані, — її пальчики повільно ковзнули по моєму передпліччю. — От і вирішила зайти сама.

Я посміхнувся. Колишній Тім би не встояв. Колишній Тім уже би запросив її всередину і розважався до ранку.

Але тепер усе було інакше.

— Знаєш, Вероніко, — я м’яко взяв її руку і прибрав зі своєї руки, — я більше не граю в ці ігри.

В її очах промайнуло здивування.

— Ти що, захворів? — вона грайливо нахилила голову. — Це ж я, Вероніка. Ми завжди добре проводили час.

— Були часи, — погодився я. — Але тепер вони позаду.

Вона повільно кліпнула, усвідомлюючи, що її чари не працюють.

— Ти, мабуть, зголоднів за моєю увагою? — тихо запитала вона, нахиляючись так, щоб її дихання майже торкнулося мого вуха. Її голос звучав заманливо, наче спокуса сама прийшла до моїх дверей. — Тіме, ти такий привабливий, спокусливий. Я впевнена, що тебе не залишило байдужим те, що я тут.

— Вероніко, я, звісно, привабливий і спокусливий, — погодився я, зухвало посміхаючись, — але якщо вже йти таким шляхом, то давай чесно: що тобі потрібно?

Вона закотила очі, театрально зітхнувши, ніби я був нестерпно тупим.

— Чесно, Тім, чого ти ламаєшся? Ходімо до тебе в спальню, і я покажу тобі, чого хочу.

Вероніка ступила вперед, цілком певна, що пройде до квартири, але я закрив собою вхід.

— Ох, та ну, — вона роздратовано пирхнула. — Це просто смішно. Ми ж з тобою чудово проводили час! Ти сам казав, що тобі зі мною весело.

— Весело було, — погодився я, спокійно дивлячись на неї.

Вероніка нахилила голову набік, спокусливо прикусивши губу.

— Отож. Весело. То навіщо щось змінювати?

Вона провела пальцем по моєму передпліччю, малюючи якісь невидимі візерунки.

—  Тіме, ти ж не чернець, правда? — її голос був м’яким, шовковим, але в очах блищала нахабність. — І не скажеш же ти мені, що знайшов іншу?

Я тільки усміхнувся, не відводячи погляду.

— А якщо й так?

Її посмішка стала ще ширшою, майже насмішкуватою.

—  Ой, ну не сміши мене. Де ти, а де вірність? Ти не витримаєш довго.

— Це ти так себе підбадьорюєш? — підморгнув я, склавши руки на грудях.

Вероніка зробила крок ближче, її пальці знову ковзнули по моїй шиї, а губи розтяглися в лукавій посмішці.

— Тільки я могла довести тебе до божевілля. Тільки я знала, що тобі потрібно.

— Ох, та ну? — я гмикнув, роздивляючись її з інтересом. — І що ж мені потрібно, о мудра чарівнице?

Вона притиснулася ще ближче, її подих торкнувся моєї шиї.

— Адреналін. Азарт. Пристрасть, від якої паморочиться в голові. І ти не переконаєш мене, що раптом від цього відмовився.