Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ні… Ну насправді, це дуже круто, дякую тобі! А де ти це взяв, якщо не секрет?

– Там де взяв.. вже нема, – відвів Діма очі вбік.

– Хех, ти як завжди, викрутився.

Діма і справді був хлопцем – в ступі не влучиш. Наст не пам’ятав жодного випадку, коли б він зміг підловити на чомусь Юдіна, чи обхитрити його. Здавалось, хлопець завжди на крок попереду. Щоправда зараз, буквально, за рахунок довжини ніг, Наст йшов на декілька кроків перед ним.

– Та що ж ти так біжиш, е-хе, е-хе, – з задишкою підтюпцем поспішав за другом Діма.

Хлопці вже зайшли у місто і Наст звернув увагу, що у Сєверодонецьку ситуація була набагато гірша. Кратери, діаметром з будинок, були майже кожні сто п’ятдесят метрів вздовж вулиці, якою вони йшли. Нарешті, діставшись лікарні, Наст побачив, що це місце наразі є центром цивілізації. Вони пройшли багато вулиць та дісталися найпівнічнішої точки міста, проте, не зустріли жодного авто та людини, немов тут стався апокаліпсис. Але вже на території лікарні безліч людей та автомобілів утворювали галас, що повертав в Наста відчуття довоєнного часу. Це все було лікарняним містечком всередині великого міста. На території цього містечка навіть сховалась маленька церква, для тих, хто хотів молитвами закріпити ефект зцілення. Багато будівель з сірої або білої цегли виконували різні функції. У двоповерховій будівлі, повз яку проходили хлопці, наприклад, була кардіореанімація, куди хворі з усієї області приїздили із різними гострими станами, пов’язаними з серцем. Семиповерхова ж неначе головна вежа, стояла непохитно у центрі містечка. Вона вміщувала у собі одразу багато хірургічних відділень і операційних, тому саме біля цієї споруди була величезна кількість автобусів з перев’язаними військовими і цивільними людьми, які чекали свого відбуття у більш спокійні регіони країни. Діма зателефонував комусь зі своїх знайомих. Декілька секунд поспілкувавшись, він повернувся до Наста, притиснувши слухавку до плеча і вказав пальцем на семиповерхову будівлю.

– Нам туди, – сказав він і покрокував вперед.

У холі хлопців зустрів хаос. Безліч людей, дзвінків, криків сплелися в один гул, який страшенно відштовхував. Здавалося, немов всі люди тут, не дивлячись на хаос, знають, що робити, і Насту дуже не хотілося їм якось заважати своєю некомпетентністю. Хлопець полюбляв плисти за течією, тому подібні ситуації в його житті завжди супроводжувались стресом.

– Насте, Насте, – смикав вже втретє Діма темноволосого друга за руку. – Знайомся, це Ярік, – Наст потиснув руку високому блондину в окулярах, який, судячи за виглядом, був максимум на рік старший за них з Дімою. – А це Артем, – простягнув руку хлопець набагато нижчий за Яріка, Наста та навіть Діму. Він був з татуюваннями на руках, чорним волоссям і чорною щетиною. Артем доброзичливо посміхнувся Насту.

– Приємно познайомитись, – кивнув Наст.

– Навзаєм, – майже одночасно відповіли хлопці в хірургічних костюмах: Ярослав у зеленому, а Артем у чорному, що пасувало до його татуювань, волосся та щетини. – Ходімо, Ярік, покажемо нашим студентам як мужики працюють, – з посмішкою сказав Артем і ходою відомого ірландського бійця пішов крізь весь натовп до ліфту. – Пацани, одразу вибачаюсь за мою українську, – звернувся Артем до Діми з Настом. – Вона може трохи кульгати.

– Та все топ, я такий же, чувак, – заспокоїв його Діма.

– Отже, – продовжив Артем, доки Ярік мовчазно йшов поруч. – Це, як ви зрозуміли, приймальне відділення, куди поступають хворі. Тут постійно балаган і вони, медсестри, постійно забувають зробити хоча б щось і привозять нам хворих без катетерів. Вони наші вороги, короче. Там далі на першому поверсі у нас операційні, де роблять майже всі травматологічні та хірургічні операції. Другий поверх теж операційні, але для нейрохірургії та офтальмології. На третьому поверсі – опікове відділення. Четвертий поверх – відділення спінальної хірургії та нейрохірургії, п’ятий – лор відділення, забрали собі весь поверх, гади, а шостий…

– Ми, – буркнув Ярік.

– Дякую, Ярославе. Ви знали, що Ярослава назвали Ярославом на честь Ярослава Мудрого? – почав з посмішкою невеликий Артем, дивлячись на високого друга, який йшов з кам’яним обличчям і дивився перед собою.

– А ви знали, що Артем досі висить на турніку, сподіваючись вирости у двадцять років, але кожен раз після цієї процедури, я б’ю його по маківці і він так і залишається коротуном, – так само із кам’яним обличчям відповів на випад Артема Ярік і Наста це пробило на сміх.

– Ах ти ж каланча! – Артем стрибнув, щоб дати потиличника Яріку, але той ухилився. – Короче, хлопці, шостий поверх.. так.. це наше відділення політравми, ну, а на сьомому сидить керівництво, – закінчив він екскурс по семиповерховій будівлі і зайшов у ліфт, рукою запрошуючи всю компанію.

Відчувалося, що Ярік та Артем, не дивлячись на молодий вік, вже повністю адаптувались до такої роботи і жодні крики, стогони хворих, смерті чи будь які інші випробовування долі їх не лякали. Молоді медбрати впевнено трималися і, що більше здивувало Наста, залишалися на позитиві. Навіть Ярослав, який на перший погляд здавався якимось пригніченим, виявився цікавим співрозмовником. Він питав у Наста про футбол, тому що той почав тему спорту, і хлопці десь хвилин п’ять обговорювали спортивні події минулих років. Перевдягнувшись у відповідний одяг, Наст вийшов у сірому, а Діма у білому хірургічному костюмі у хол відділення.

– Ну так це ж інша справа! – плеснув у долоні Артем. – Колеги! Анастас..

– Вікторович, – підтримав Наст.

– Анастас Вікторович та Дмитро..

– Марк.

– Анастас Вікторович та Дмитро Маркович, колеги.. Ми з Ярославом Юрійовичем запрошуємо вас повчитися практичним навичкам у відділенні політравми. Сьогодні почнемо із базового вміння, яке дуже допоможе вам у житті – це встановлення венозного доступу або, інакше кажучи, периферичного катетеру.

– О‑о! – відреагували радісно Наст та Діма. Хлопці давно хотіли навчитися цьому, бо це була база для середнього медперсоналу, як вміння працювати із зчепленням для водія маршрутки.