Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Лікарня пахла антисептиком і чимось ще — тим, що я завжди ненавидів.

— Тобі страшно? — Ніка стисла мою руку, і я глянув на неї.

— Мені? — фиркаю. — Я взагалі не знаю, що таке страх.

— Ага, а той факт, що ти аж зубами скрипиш, — це так, просто для ефекту?

Я вирішив не відповідати. Бо вона мала рацію.

Я звик до болю, звик до адреналіну, до роботи, яка змушує кожного дня дивитися небезпеці в обличчя. Але чомусь зараз, коли лікар мав зняти гіпс, мені було… неспокійно.

Можливо, тому що цей місяць поруч була Ніка.

А коли знімуть гіпс, що тоді?

Вона повернеться до свого життя?

Я перестану бути для неї «пораненим, якого треба доглядати»?

Двері в кабінет відчинилися.

— Проходьте, — лікар глянув на мене поверх окулярів. — Ну що, готовий?

Я зробив глибокий вдих і пішов уперед.

---

Сиджу на кушетці, чую, як ножиці надрізають гіпс.

Ніка стоїть поруч, руки схрещені на грудях, уважно дивиться на лікаря.

— Все буде добре, — кидає вона, коли бачить, що я напружився.

— Я й не сумнівався.

— Ага, тому такий блідий, — сміється вона.

Я відкриваю рота, щоб віджартуватися, але в цей момент гіпс знімають повністю.

Нога виглядає… дивно.

Шкіра бліда, м’язи трохи ослаблені.

Лікар обережно проводить рукою, перевіряючи, чи все нормально.

— Біль є?

— Ледь відчутний.

— Це добре. Але не раджу одразу бігати марафони.

— А можна хоча б спробувати? — піднімаю на нього очі.

Лікар сміється.

— Нехай пройде ще трохи часу. Твоя нога потребує реабілітації.

Я зітхаю, а Ніка поруч лише хитає головою.

— Чого ти так переживаєш? Це ж добре. Скоро будеш повністю здоровий.

Я мовчу.

Бо думаю не про ногу.

Думаю про неї.

І про те, що буде після цього.

---

Коли ми виходимо з лікарні, Ніка підставляє обличчя сонцю і посміхається.

— Ну все, Іване. Тепер ти офіційно майже здоровий.

— А ти що, радієш, що більше не доведеться мене доглядати?

Вона повертається до мене, її погляд змінюється.

— Ти справді так думаєш?

Я не відповідаю.

А вона підходить ближче, кладе руки мені на груди.

— Іване, не будь дурнем. Я з тобою не через гіпс.

Моє серце стукає швидше.

Вона знову посміхається і додає:

— Ну і трохи через нього теж. Бо тепер ти не зможеш прикидатись безпорадним, щоб отримати поцілунок.

Я сміюся і притягую її ближче.

Але десь в глибині душі з’являється страх.

Що якщо це все було тимчасовим? Що якщо, коли я стану повністю здоровим, вона просто піде?

Але поки що вона тут.

Поруч.

І я не збираюся відпускати її так легко..