Юлія Майр - У серці пожеж, Юлія Майр

 Тремтячими руками вона розправила листок і жадібно вп’ялася в нього очима. Здається, богиня Мелес таки її любить, бо годі було уявити кращого подарунка долі.

***

Цокіт годинників видавався особливо дратівливим, а надто коли довкола панувала напружена тиша. Меліса повернулася до вікна, де досі виднілися калюжі. Тиждень дощів уже всім набрид. Добре, що хоч у її вихідний перестало лити. Хоча який там вихідний, у неї кожен день був присвячений як не роботі, то розгадуванню загадок.

— Тобто ти хочеш сказати, що Кадел разом з іншими лордами зчинив аварію на південному тракті? І цей лист доводить його причетність? — запитав Ніко, зачісуючи рукою своє світле волосся.

 "Хвилюється", — подумала Меліса, водночас киваючи у відповідь. Вона теж хвилювалась. Надто багато залежало від одного знайденого листа.

— Тоді нашу справу завершено, — мовив Ніко без тіні радощів. Меліса помітила його насуплене чоло й напружений погляд, і навіть силувана посмішка не могла перекреслити того факту, що юний майстер не в захваті від таких новин. Як і вона сама.

— Зачекай. — зітхнула Меліса. — Я хочу, щоб ти заховав листа. І не кажи нічого Маркусу, будь ласка.

 Тепер у погляді Ніко читався подив, та, перші ніж хлопець устиг розтулити рота, Меліса продовжила:

— Все не так просто. Я дещо дізналась і хочу розібратися у цьому, — мовила вона й подумки додала: «доки Маркус не убив усю родину Каделів, включно зі мною».

— Мелісо, — видихнув Ніко, підходячи ближче. В руках майстра опинилось кругле скельце, зовсім не потрібне у цей момент, та хлопець зосереджено крутив його пальцями, не підводячи погляду. — Я розумію, Кадел — твій батько, — продовжив він тихо. — І мені самому не подобається вся ця справа, але…

 Меліса спалахнула раніше, ніж майстер встиг договорити.

— Це не стосується Кадела, — випалила вона. — Я лише прошу дати мені час.

 Якусь мить він вагався. Меліса нервово бгала краї фартуха в очікуванні відповіді, доки десятки годинників уперто тікали, відміряючи секунди. Якщо Ніко не погодиться їй допомогти, доведеться тікати. Знову.

 Та врешті хлопець здався:

— Гаразд, ми можемо зачекати. Але що саме ти збираєшся з’ясувати?

Мелісі аж відлягло від серця. Вона не стримала усмішки й продовжила говорити:

— Для початку я хочу дізнатися більше про Маркуса. І про його плани, а точніше, про його плани на мене: що буде після того, як він отримає докази проти Кадела.

 На обличчі Ніко промайнула тінь тривоги, проте хлопець не мовив і слова у відповідь, досі стискаючи в руках прозоре скельце. Неприємна здогадка озвалась холодом у тілі.  

— Ти щось знаєш, чи не так? — запитала Меліса та її друг продовжував мовчати, і в цій дзвінкій тиші дівчина відчула, що починає закипати. — Може, мені варто запитати Ізевеля?

— Ізевель тобі нічого не скаже, — зрештою відповів Ніко. — Я поставлю чайник. Купив сьогодні вранці печиво з корицею, думаю смачне.

Меліса доклала всіх зусиль, щоб не спалахнути. Майстер збирався втекти від цієї розмови, та вона не дозволить йому сховатися.

— Ніко, від цього залежить моє життя, — мовила спокійно із твердою певністю в голосі. — Якщо ти щось знаєш, скажи мені.   

— Я нічого не знаю.

Хлопець зупинився в півкроку від комірчини, однак Меліса добре бачила, як почервоніли його щоки, а погляд втупився в підлогу, ніби дерев’яні дошки були найцікавішою річчю на світі.

Меліса проковтнула клубок у горлі. З якого дива вона вирішила, що Ніко їй допомагатиме? Наївне дівчисько. Він працює на Маркуса і, певно, має з цього вигоду, тож не випустить і пари з вуст.

— Ти можеш принаймні не розповідати Маркусу про листа. Поки що, — зітхнула вона.

— Звичайно, — на вустах майстра з’явилась натягнута усмішка. Цього разу Меліса повірила, що він не бреше. — То будеш чай?

 Дівчина кивнула, хоча насправді бажала вийти з майстерні й загубитися в гамірних вуличках Астуру. Так вона і зробить, але спершу зіграє свою роль — вдасть, що нічого не помітила, що Ніко досі її друг. Чи не цього вимагав від неї Маркус?

— І над чим ти зараз працюєш? — запитала Меліса, коли майстер поставив перед нею повний кухлик ромашкового чаю.

— Над дечим дуже цікавим, — в очах Ніко запалився знайомий вогник. — Годинники-сховки.

 Меліса лиш насупила брови у відповідь.

— Зараз поясню, — мовив майстер, підсуваючи до столу дерев’яний табурет, що загрожував розвалитися і лише дивом тримався до цих пір. Та хлопець на це не зважав, зрештою як завжди. Він уже поринув у свою улюблену тему. —  Ось ти колись чула, щоб крадії виносили з дому масивний годинник, розміром із шафу, який ще треба відгвинтити від підлоги та стін? А корпус металевий, товстий, скріплений надійно, так що не проб’єш.

Меліса похитала головою. Крадії за таке не візьмуться, це вже точно. Ніко, вдоволений її реакцією, провадив далі:

— Тож я вирішив, що це чудове місце для сховку грошей чи коштовностей. Відкрити легко — треба тільки виставити стрілки на певну годину, про яку знає лише мій замовник. Навіть мені це не відомо. А для більшої безпеки — знайоме закляття — крапля рідної крові. У стрілок гострі кінці.

— Нічого собі, — присвиснула Меліса й на мить забула про свої образи. Ніко таки справді був генієм. Не дарма його майстерня процвітала.

— Тільки це таємниця, — майстер враз прибрав серйозного виразу. — Наразі у мене був лише один замовник.

— Розумію, — кивнула Меліса, знову поринаючи у свої думки. Вона нікому про це не розповість. Їй взагалі було не до годинників. — Я, напевно, піду. Не хочу затримуватися, — мовила вона, винувато всміхаючись.

— Зачекай, я відсиплю тобі печива.

 Ніко одразу ж схопився на ноги, ледь не табурет, що з ним часто траплялося. І, хоча Меліса не потребувала солодощів, та все ж вирішила зачекати з ввічливості. Шкода, що її надії на дружбу не виправдались.