Ентоні Дорр - Все те незриме світло

що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.

Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

— Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, — зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

— Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупá.

— Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

— Я почекаю.

— Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

— Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

— Мені досить добре вдається чекати, — додає фон Румпель французькою. — Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

— Будь ласка, сідайте, якщо хочете, — звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.

Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.

Ублен каже:

— Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.

— Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.

— З вашого дозволу…

— Сядьте тут, — дозволяє фон Румпель. — Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?

Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.

— Може, ви хочете побачити скелети? — питає заступник директора. — Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…

— Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.

Убленове горло береться рожевими плямами. Він так і не сідає. Заступник директора ніби змиряється зі своїм безнадійним становищем, дістає з шухляди грубий, ідеально прошитий стос паперу й починає читати. Ублен наче поривається піти, але фон Румпель зупиняє його:

— Будь ласка, залиштеся, доки ми з цим не розберемося.

«Вичікування, — думає фон Румпель, — це різновид війни. Треба просто сказати собі, що не маєш права на поразку». Дзвонить телефон заступника директора, й він тягнеться підняти слухавку, але фон Румпель піднімає руку й телефон дзвонить ще десять чи одинадцять разів, а тоді змовкає. Минає з півгодини, Ублен розглядає свої шнурівки, заступник директора час від часу робить позначки в рукописі срібною ручкою, фон Румпель сидить зовсім нерухомо. Лунає віддалений стук у двері.

— Панове? — лунає голос.

— У нас усе гаразд, спасибі, — гукає фон Румпель.

— У мене є інші справи, пане фельдфебель, — каже заступник директора.

Фон Румпель не підвищує голосу:

— Ви чекатимете тут. Обидва. Ви чекатимете тут зі мною, аж доки я побачу те, що я прийшов побачити. А тоді ми всі повернемося до своїх важливих справ.

У мінералога дрижить підборіддя. Вентилятор знову вмикається, гудить, змовкає. П’ятихвилинний таймер, здогадується фон Румпель. Він чекає, доки той запрацює й вимкнеться ще раз. А тоді ставить кошик собі на коліна. Райнгольд вказує на крісло.

— Сідайте, професоре. Вам так буде зручніше, — його голос звучить лагідно.

Ублен не сідає. Друга година, на сотні церков б’ють дзвони. Доріжками прогулюються люди. На землю опадає останнє осіннє листя.

Фон Румпель розгортає на колінах серветку, витягає сир. Повільно розламує хліб, рясно посипавши серветку крихтами. Жуючи, він майже чує, як бурчить у них в животах. Він нічого їм не пропонує. Доївши, витирає кутики рота серветкою.

— Ви неправильно мене розумієте, мосьє. Я не звір. Я не збираюся грабувати вашу колекцію. Вона належить усій Європі, усьому людству, хіба ні? Я прийшов по одну