Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

і було метою: мати такий вигляд, ніби на твоєму обличчі жодної фарби. І це мене цілком влаштовувало.

— Нещодавно з’явився крем для вій — раніше ми завжди користувалися вазеліном і попелом. Що ж, тепер уже не будемо.

Вона відкрила ще одну невеличку ємність, не більшу за бальзам для губ, і показала мені масну чорну субстанцію всередині. Вона не була схожа на жодну туш, яку я бачила.

— Як її наносити? — спитала я.

Беатріс упритул підійшла до мене, попросила мене завмерти, занурила вказівний палець у липку масу, а тоді потерла ним об великий палець. Із цілковитою впевненістю затиснула між чорними подушечками пальців кінці моїх вій і потерла.

— Ідеально. У вас такі довгі й темні вії, що він вам майже не потрібен. Але тепер їх краще видно.

Вона підморгнула й закинула крем у коробку. Доклала шампуню з кокосовою олією, заприсягшись, що він зробить моє волосся розкішним, а також талькової пудри «для свіжості» й маленький скляний розпилювач із парфумами, від яких я не чхала. Я додала тюбик зубної пасти, зубну щітку, маленьку коробочку шовкової зубної нитки, а також набір із гребінця й щітки. Коли я спитала, де можна оплатити рахунок, Беатріс якось чудно на мене поглянула.

— Його вже оплачено, Енн. Лікар чекає вас на вході. Там уже й ваші покупки. Я думала, ви просто хочете заощадити.

— Беатріс, я була б дуже рада оплатити ці речі самостійно, — наполягла я.

— Але… це вже зроблено, місис Ґаллагер, — затинаючись промовила вона. — Ваш рахунок додано до його кредиту. Я не хочу провокувати скандал.

Я теж не хотіла провокувати скандал, але в мені поступово наростав сором. Я глибоко вдихнула, щоб його притлумити.

— Ці речі не було додано до його рахунку. — Я підняла рожеву коробочку й наполягла: — За своє туалетне приладдя я заплачу сама.

Беатріс поглянула на мене так, ніби хотіла посперечатись, але кивнула і звернула до каси біля входу й вусатого касира, який там чекав. Вона передала йому квитанцію на моє туалетне приладдя.

— Містере Баррі, місис Ґаллагер потрібно купити оце, — пояснила вона й забрала в мене з рук коробочку, щоб я змогла витягнути товстий гаманець, який дав мені містер Келлі.

— Доктор Сміт сказав мені записати покупки місис Ґаллагер на його кредит, — нахмурився містер Баррі.

— Я розумію. Однак заплачу за ці речі сама, — твердо відказала я й так само нахмурилася.

Касир перевів погляд із мене на двері й назад. Я слідом за ним поглянула туди, де стояв і спостерігав за мною Томас, злегка схиливши голову набік, однією рукою взявши за руку Оїна й засунувши другу в кишеню штанів.

За Оїновою щокою випинався круглий льодяник, паличка якого стирчала з його зібраних губ.

— Перепрошую, яка сума? — спитала я, знову зосередившись на касирові.

Чолов’яга несхвально гмикнув, але вбив товари в касу, яка сповіщала про кожну нову суму щасливим дзенькотом.

— Десять фунтів, мем, — важко видихнув він, і я дістала зі свого скарбу щось схоже на дві п’ятифунтові банкноти. Доведеться оглянути гроші, коли я буду в більш усамітненій обстановці.

— Ми саме закінчили складати інші ваші покупки, — сказав містер Баррі, взяв у мене банкноти й поклав їх у касу. Показав на стос згортків позаду себе й покликав жестом хлопця. Той притьмом підбіг до нього й заходився збирати коробки в оберемок.

— Після вас, місис Ґаллагер, — промовив містер Баррі, показавши на двері.

Я розвернулася й пішла до Томаса. Я відчувала рум’янець на щоках і зніяковіння, почувалася «жебрачкою без сорому» на чолі королівської процесії. За мною невпевнено крокувала Беатріс, несучи моє туалетне приладдя й дві коробки з капелюшками, тимчасом як хлопчина й містер Баррі намагалися втримати решту пакунків.

Томас притримав двері й кивнув на свою автівку, припарковану біля тротуару.

— Поклади пакунки на заднє сидіння, — попросив він, водночас дивлячись на чотирьох чоловіків, які хутко йшли вулицею до крамниці. На них були однострої кольору хакі й чоботи, а також чорні паски й шотландські шапки. Шапки нагадали мені про шотландців і волинки, але ці чоловіки несли не волинки, а рушниці.

— Ти наче прекрасна королева, мамо! — вигукнув Оїн і потягнувся липкими пальчиками до спідниці моєї сукні. Я перешкодила цьому наміру і схопила його за руку, не зважаючи на те, що долонька була липка. Томас став заганяти нас у автівку, не зводячи очей із вояків, які наближалися.

Містер Баррі, побачивши цих чоловіків, запхав пакунки на заднє сидіння й відігнав Беатріс і хлопця назад, до крамниці.

Томас зачинив за мною дверцята й обійшов автівку ззаду. Швидко смикнув за заводну ручку — і машина, вже явно тепла й заправлена, з ревом ожила. Щойно Томас сів за кермо й зачинив свої дверцята, чоловіки зупинилися перед великим вікном, у якому було вивішено розгорнуті сторінки «Айріш таймс». Вони заходилися бити прикладами рушниць по величезному вікну й розтрощили його, тож газета вилетіла й упала серед битого скла. Один вояк нагнувся й, чиркнувши сірником, підпалив папір. Люди обабіч вулиці зупинилися, споглядаючи цей вандалізм.

— Що ви робите? — Містер Баррі з роззявленим ротом і червоними щоками протиснувся крізь двері.

— Скажіть містерові Лайонсу, що він спонукає до насильства й бунту проти Королівської ірландської поліції й корони. Якщо він знову вивісить газету, ми поб’ємо всі вікна, — сказав один із чоловіків із акцентом кокні, підвищивши голос так, щоб було чутно натовпу, який зростав на тому боці вулиці. Востаннє кóпнувши сторінки, що дотлівали, чоловіки попрямували вулицею далі, в бік мосту Гайд-брідж.

Томас заціпенів, поклавши обидві руки на кермо, тимчасом як автівка нетерпляче гуркотіла. Він так міцно зціпив зуби, що біля його вуха засмикався м’яз. Люди з того боку вулиці кинулися дивитися на завдану шкоду та обговорювати подію, а містер Баррі взявся організовувати прибирання.

— Томасе! — прошепотіла я.

В Оїна округлились очі й затремтіла нижня губа. Льодяник випав у нього з рота й лежав забутий під ногами.

— Доку! Чому «брунатні» це зробили? — спитав Оїн із сльозами на очах. Томас погладив Оїна по нозі, відпустив дросель і посунув важелі біля керма, а тоді ми поїхали геть від універмагу, залишивши цю руйнацію позаду.

— Що то було, Томасе? — спитала я.

Він не відповів Оїнові, його вуста досі були стиснуті, а очі — суворі. Ми вже перетнули Гайд-брідж, проминувши чотирьох констеблів, виїхавши зі Слайґо й попрямувавши назад до Дромагайра. Що далі ми від’їздили від міста, то більше Томас розслаблявся. Він зітхнув і швидко позирнув у мій бік, а тоді знову поглянув на дорогу перед