Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Ще вам потрібна сумочка. Та вона, гадаю, може зачекати. Коли настане зима, ви пошкодуєте, що не маєте ще одного вовняного костюма, — додала вона, глипаючи на потворний, старомодний костюм, у якому я ввійшла до універмагу. — Це не… найкращий… костюм із усіх, що мені доводилося бачити. Але в ньому вам буде тепло.

— Я не ходитиму з лікарем на вечірки, — запевнила я Беатріс. — І муситиму вдовольнитися цим костюмом. У мене будуть шалі й пальто. Зі мною все буде добре.

Вона зітхнула так, наче підвела мене, проте згідливо кивнула.

— Гаразд. Одягайтеся, а я тим часом загорну й покладу в коробки ваші покупки.

26 жовтня 1920 року

«Чорно-брунатні» й Допоміжні війська — сили, введені до Ірландії з Великої Британії, — повсюди, і вони, схоже, нікому не здаються розв’язанням проблеми. Тепер усюди колючий дріт і барикади, броньовані машини й вояки із закріпленими багнетами, що патрулюють вулиці. У Дромагайрі спокійніше, ніж у Дубліні, та ми все одно відчуваємо це на собі. Це відчуває на собі вся Ірландія. Лише минулого місяця в маленькому Балбріґґані «брунатні» й допи підпалили пів містечка. Оселі, підприємства, фабрики, цілі міські райони згоріли дощенту. Королівські сили кажуть, що це розплата за смерть двох «брунатних», але ці репресії завжди надмірні та безладні. Вони хочуть нас зламати. Сила-силенна нас уже зламана.

У квітні цього року в’язниця Маунтджой була повна членів «Шинн Фейн», чиїм єдиним злочином були політичні зв’язки. Політв’язні сиділи разом із пересічними злочинцями, і кілька з них на знак протесту проти свого ув’язнення розпочали голодування. У 1917 році один політв’язень, член ІРБ, почав голодувати, і його стали годувати силоміць. Це жорстоке «годування» коштувало йому життя. Разом із юрбами під в’язницею Маунтджой зростала й увага країни до неї, аж поки прем’єр-міністр Ллойд Джордж, який досі відчував неприємні наслідки всесвітнього обурення голодуванням 1917 року, не пристав на їхні вимоги, надавши в’язням статус військовополонених і направивши їх до лікарні видужувати. Я зміг побачитися з ними в університетській лікарні як офіційна особа — медичний представник, призначений самим лордом Френчем. Пішов я туди добровільно. В’язні були кволі й худі, та цю битву було виграно, і всі вони це знали.

Дойл, новостворений уряд Ірландії, що складається з обраних лідерів, які відмовилися посідати свої місця у Вестмінстері, оголошено британською владою поза законом. Мік та інші члени ради — ті, хто не сидить у тюрмі, — продовжили діяти таємно, створили дієвий уряд та всіляко намагаються розробити систему, за якої може функціонувати незалежна Ірландія. Проте місцеві мери, чиновники й судді, які працюють більш публічно, не можуть переховуватися так само легко, як члени Дойлу. Їх арештовують або вбивають одного за одним. Лорд-мера Корка, Томаса Мак-Кертена, застрелили в його ж будинку, а Теренса Мак-Свайні, обраного йому на заміну, заарештували під час облави на коркську ратушу невдовзі після того, як він обійняв посаду. Мер Мак-Свайні разом із десятьма людьми, з якими його заарештували, вирішив розпочати голодування на знак протесту проти подальшого незаконного ув’язнення посадових осіб. Їхнє голодування, як і квітневе, привернуло увагу всієї країни. Щоправда, не тому, що добре скінчилось. Учора, за сімдесят чотири дні від початку голодування, Теренс Мак-Свайні помер у в’язниці у Брікстоні.

Кожен день приносить чергову жахливу історію, щось нове й непростиме. Уся країна перебуває в неймовірному напруженні, та все ж до страху додається чудернацька надія. Неначе вся Ірландія прокидається і всі ми невідривно дивимося на один обрій.

Т. С.

Розділ 10

Три жебраки

Розплутайте, мандрівники,

Що я думками заарканив:

Скажіть, хто більше здобува:

Хто більш чи той, хто менш бажає?[28]

В. Б. Єйтс

Коли я із трохи скуйовдженим волоссям вийшла з приміряльні, на мене вже чекала Беатріс. Я була вдягнена в одну з вовняних суконь і новий капелюшок, який прикривав мої найзаплутаніші пасма. Ще Беатріс залишила брунатні лайкові «човники», як вона їх називала, щоб я пішла в них із крамниці, тож мені не довелося самотужки зашнуровувати черевики Енн. Старий брунатний костюм, капелюшок і черевики Енн Беатріс спакувала разом із рештою моїх покупок. Тепер я мала значно кращий вигляд, аніж після прибуття, проте в мене ще болів бік, а в голові від перевантаження пульсувало. Я раділа, що ця пригода майже скінчилася.

Беатріс не припиняла теревенити поряд зі мною, розпитуючи про мій туалет. Я сказала їй, що мені потрібен шампунь для волосся та ще щось для випрямлення кучерів. Вона кивнула — схоже, слово «шампунь» уже було відоме.

— Мені потрібні засоби для… регул. — Це було найстаромодніше слово на позначення місячних, яке я знала. Проте Беатріс ще раз кивнула, явно мене зрозумівши.

— У нас на прихованій вітрині є гігієнічні серветки та менструальні пояси, а поряд із ними — маленька скарбничка, щоб жінкам не доводилося купувати їх прилюдно. Більшість дам це влаштовує. Та вам я покладу їх у коробку, поки ніхто не дивиться, й долучу до загальної суми, — стиха відповіла вона. Я вирішила, що краще не питати, що таке менструальний пояс. Потім здогадаюся.

Розібравшись із двома найважливішими проблемами, я пішла за Беатріс до косметичного відділу на першому поверсі, де перебрала викладені й виставлені товари та з радістю показала на назви, які впізнавала: вазелін, мило «Айворі» та кольдкрем «Пондс». Беатріс почала складати квитанцію, записуючи товари акуратним рядком і вкладаючи те, що я обрала, до блідо-рожевої коробочки, що нагадувала мені пакунок із пекарні. До моїх покупок Беатріс долучила косметичний крем «Пондс».

— Кольдкрем увечері, косметичний крем уранці, — пояснила вона. — З ним ви не блищатимете, а ще він добре лягає під пудру. Вам потрібна пудра?

Я знизала плечима, а вона стиснула губи й оглянула мою шкіру.

— Тілесна, біла, рожева, кремова? — спитала Беатріс.

— А ви як гадаєте? — ухилилась я від відповіді.

— Тілесна, — впевнено сказала вона. — Моя улюблена пудра для обличчя — «Лабланш». Вона трішки дорожча, проте варта цих грошей. А ще, може, м’які рожеві рум’яна? — Вона дістала з-за скла маленький тюбик і відкрутила металеву кришечку. — Бачите?

Колір у них був аж занадто рожевий як на мій смак, але вона мене заспокоїла.

— На ваших щоках і губах вони рожевітимуть геть трішки, і ніхто й не здогадається, що на вас є рум’яна. А якщо й здогадається, то нізащо не зізнається.

Це, вочевидь,