Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Розділ 14

– Але ... – не встигла я й слова вимовити, як мене безцеремонно перебили:

– Я сказав, що ти з нами не поїдеш!

– Добре, – швидко погодилась, – з вами не поїду.

Артур кивнув головою. Напевно, думав, що я їх затримаю в дорозі. Але чоловік продовжував дивитись на мене недовірливо. Однак, швидко він мене розкусив.

– Але...? – почав він.

– Що, але? – запитала я.

– Ти з нами не поїдеш, але... – це ж треба, який підозрілий, довелося зізнатися.

– Якщо не поїду з вами, поїду без вас, – спокійно переслухавши всі лайки, що посипалися після моєї відповіді, запитала:

– То яка буде твоя позитивна відповідь?

– Гаразд! Поїдеш зі мною, але щоб ні на крок не відходила від мене, зрозуміла?

– Як скажеш.

Ні на крок, отже, ні на крок, а що? Свого досягла, можна погодитися на деякі умови. Я повернулася до Артура і зустріла його зовсім приголомшений погляд. Якщо в нього ще залишалися якісь сумніви, хто є хто, то після нашого діалогу вони точно зникли.

– Артуре, ви, звісно, залишитеся в палаці до завтра? – люб’язно запитала я, переводячи погляд на чоловіка, який, подумки проклинаючи мою люб’язність, додав:

– Кімнату тобі нададуть, можеш бути моїм гостем.

Швидко, поки Дін не передумав, підвелася і покликала свою служницю. Коли Террі, як завжди, влетіла до кабінету (вона ходити нормально не вміє, чи що, бігає весь час), я розпорядилася:

– Террі, проведи... – позаду пролунало зітхання, я повернулася і зрозуміла, що Артур зовсім не хоче, щоб його проводжала моя особиста помічниця, тому виправилася: – Поклич охорону.

Всі термінові питання були вирішені, і світловолосого чоловіка, якого супроводжував охоронець, відправили до кімнати, яку розпорядився йому виділити Кордевідіон. Тільки тоді я змогла зітхнути з полегшенням. Оце розмова вийшла. Півжиття відібрала. А ще ж попереду розмова з надто вразливою статс-дамою.

Тяжко зітхнувши, попрямувала до дверей. Настав час наводити мости з командою фрейлін. Хоча я, як і раніше, вважаю, що нема чого їм окупувати спальню зі мною сплячою, однак, можна знайти інші способи для спілкування.

– Наталю, ти куди це зібралася? – озвався голос чоловіка прямо за моєю спиною, я навіть здригнулася від несподіванки. Як він так безшумно наблизився? Чи я дуже задумалася?

– Треба поговорити з Федерікою та її компанією. А то ще голову розіб'є при наступній непритомності, а мені потім хвилюватися.

– А зі мною поговорити не хочеш? – який же допитливий.

– Про що? – прикинулася я маленькою хвірточкою і невинно кліпнула очима.

Ніби не розуміла, що мова йде про той знімок, де я, розкинувши руки в сторони і піднявши голову до неба, сміюся від радості на руках у Шурика, який цю радість мені і забезпечив, подарувавши телефон на день народження.

Це був перший знімок, зроблений Оленою на мій новий гаджет. Момент, коли я, щаслива до небес, дякувала дарувальнику, а він підхопив мене і підкинув угору.

– Хто той мужик? – законний чоловік відразу взяв бика за роги.

Одразу вирішила розставити всі крапки над «i»:

– Якщо ти не хочеш, щоб я прямо зараз пішла і почала з'ясовувати у всіх зустрічних, з ким ти тут спав, то більше не питатимеш у мене про тих, з ким зустрічалася я, – у відповідь пролунав виразний скрегіт зубів, а потім Його Величність погодився:

– Гаразд, проїхали. Розв'язуй свої питання. Я зайду за тобою, коли буде час вирушати на обід.

– Добре, – кивнула головою і знову поспішила до дверей.

Попри мої хвилювання, час до обіду промайнув напрочуд швидко і насичено. Федеріка виявилася приємною співрозмовницею, і ми швидко знайшли спільну мову. Разом із нею та двома фрейлінами, які супроводжували нас на прогулянці, ми відвідали безліч чарівних залів.

Мої очі розбігалися від розкішного оздоблення та витончених предметів мистецтва, які захоплювали мене своєю красою. Це трохи здивувало мою супутницю, яка намагалася пояснити їхню цінність у грошовому еквіваленті.

Я вже хотіла було вийти на вулицю, щоб помилуватися околицями палацу, коли помітила, що дві фрейліни, Аертіна і Дієріна, які йшли за нами з Федерікою, ледве волочать ноги. Якби на них була Вандочка, вона швидко навчила б їх любити Батьківщину! Скільки ми тут пройшлися? А вони вже зовсім втратили спортивний дух.

Поки я роздумувала, чи варто повертатися, чи зі шкідливості поводити за собою стомлених дам, пролунав високий мелодійний дзвін, ніби трель великого птаха. Блискучі леді разом із Федерікою синхронно видихнули:

– Обід!

Швиденько провівши мене в мою спальню, дами миттю зникли. Я покликала Террі й почала готуватися до обіду. Трохи посперечавшись зі служницею про те, що на обід не варто одягати домашню сукню, я все ж залишилася при своїй думці. Кому коли вдавалося мене переконати?

Щойно я встигла одягнути чарівну синю сукню з блакитною із золотом вишивкою та зачесатися, як у спальню увійшов Дін.

Який все ж таки красень мій чоловік! Я ніяк не звикну до його вигляду. А зараз він виглядав просто чудово: темно-синій костюм із золотим орнаментом на рукавах, комірі та внизу довгого піджака, чорне розпущене волосся нижче плечей, на голові невисока срібляста корона з блакитним камінням. Оглянувши мене з ніг до голови й, мабуть, залишившись задоволеним побаченим, він підійшов та надів на мою голову маленьку діадему, що блищала такими ж блакитними каменями.

– До коронації, мила, можеш носити ось цю річ, – сказав чоловік. Потім підставив мені свій лікоть, щоб я взяла його під руку, що я і зробила. – Ну, що, Ваша Величність, підемо на обід?

З усіма цими переживаннями я навіть забула з'ясувати у Федеріки, місцеперебування столовки, де мешканці палацу приймають їжу. Хоча, що тут з'ясовувати? Не пройду мимо, адже Дін веде мене твердою рукою. Поки зосереджено думала щодо їдальні, майже впала, заплутавшись у сукні. Добре, що чоловік вчасно зорієнтувався та втримав мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍