Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Додатки до комедії «Ревізор

І

Уривок з листа, писаного автором незабаром після першої вистави «Ревізора» до одного літератора»*

…Ревізора зіграно — і у мене на душі так неспокійно, так дивно… Я чекав, я знав наперед, як піде справа, і при всьому тому почуття сумне і прикро-гнітюче огорнуло мене. Мій же твір мені видався огидним, диким і немовби зовсім не моїм. Головна роль пропала; так я і думав. Дюр[65] анітрохи не зрозумів, що таке Хлестаков. Хлестаков став чимсь подібним до Альнаскарова[66], чимсь подібним до цілої шеренги водевільних пустунів, що завітали до нас повертітися з паризьких театрів. Він став, просто, звичайнісіньким брехуном, — блідий персонаж, який протягом двох століть з’являється в одному й тому ж костюмі. Невже справді не видно з самої ролі, що таке Хлестаков? Чи мною володіла дочасно сліпа гордість, і сили мої справитися з цим характером були такі слабкі, що навіть і тіні, і натяку в ньому не залишилося для актора? А мені він здавався ясним. Хлестаков зовсім не обдурює; він не брехун з ремесла; він сам забуває, що бреше, і вже сам майже вірить тому, що говорить. Він розвернувся, він у доброму настрої, бачить, що все йде гаразд, його слухають — і вже через те лиш він говорить плавкіше, розв’язніше, говорить щиро, говорить зовсім одверто і, говорячи брехню, виявляє саме в ній себе таким, який він є. Взагалі у нас актори зовсім не вміють брехати. Вони гадають, що брехати означає просто правити теревені. Брехати означає говорити брехню тоном, таким близьким до істини, так природно, так наївно, як можна тільки говорити саму істину; і в цьому-от полягає саме все комічне брехні. Я майже певний, що Хлестаков більше б виграв, якби я призначив цю роль одному з найбезталанніших акторів і сказав би йому тільки, що Хлестаков є людина спритна, цілком comme il faut[67], розумна і навіть, можливо, доброчесна, і що йому залишається подати його саме таким. Хлестаков бреше зовсім не холодно або фанфаронськи-театрально; він бреше з почуттям; в очах його відбивається насолода, якої він зазнає від цього. Це взагалі краща й найпоетичніша хвилина його життя — майже рід натхнення. І хоч би що-небудь з цього було виражено! Ніякого також характеру, тобто особи, тобто видимої зовнішності, тобто фізіономії, буквально не дано було бідолашному Хлестакову. Звичайно, незрівнянно легше карикатурити старих чиновників у поношених віцмундирах з потертими комірами; але схопити ці риси, які досить пристойні й не видаються гострими ріжками з звичайного світського кола — справа майстра сильного. У Хлестакова ніщо не повинно бути означене різко. Він належить до того кола, яке, очевидно, нічим не відрізняється від інших молодих людей. Він навіть добре іноді тримається, навіть говорить іноді авторитетно і тільки в тих випадках, коли потрібні або самовладання, або характер, виявляється його почасти підленька, нікчемна натура. Риси ролі якого-небудь городничого більш непорушні та ясні, його вже визначає різко власна, незмінювана, черства зовнішність, і почасти утверджує собою його характер. Риси ролі Хлестакова надто рухливі, тонші й тому важче вловлювані. Справді, що таке, коли розібрати, Хлестаков? Чиновник, молодий і, як кажуть, пустий чоловік, але такий, що має в собі багато властивостей, притаманних людям, яких світ не називає пустими. Виставити ці властивості в людях, не позбавлених, між іншим, добрих якостей, було б гріхом з боку письменника, бо тим він віддав би їх на загальний сміх. Краще нехай кожний відшукає частку себе в цій ролі й одночасно оглянеться навкруги без побоювань і страху, щоб не вказав хто-небудь на нього пальцем і не назвав би його на ім’я. Словом, цей персонаж має бути типом багато чого розкиданого в різних російських характерах, що тут, проте, злилося випадково в одній особі, як дуже часто трапляється і в натурі. Кожний хоч на хвилину, якщо не на кілька хвилин, став або стає Хлестаковим, та тільки, природно, в цьому не хоче признатися; він любить навіть і посміятися з цього факту, але, звичайно, в шкурі іншого, а не у власній. І меткий гвардійський офіцер виявиться іноді Хлестаковим, і державний муж виявиться іноді Хлестаковим, і наш брат, грішний літератор, виявиться часом Хлестаковим. Словом, рідко хто ним не буде хоч раз у житті, — річ тільки в тому, що слідом за тим дуже спритно повернеться, і немовбито й не він.

Так от, невже в моєму Хлестаков! не видно нічого цього? Невже він просто блідий персонаж, а я, в пориві хвилинно-горделивого настрою, думав, що коли-небудь актор великого таланту подякує мені за зосередження в одній особі таких різнорідних рухів, що дають йому змогу несподівано показати всі різноманітні сторони свого таланту. І от Хлестаков вийшов дитяча, нікчемна роль! Це тяжко і в’їдливо-прикро.

Із самого початку вистави п’єси я вже сидів у театрі смутний. Про захват і прийом публіки я не турбувався. Одного тільки судді, з усіх присутніх у театрі, я боявся, — і цей суддя був я сам. В самому собі я чув докори і ремствування проти моєї ж п’єси, які заглушали всі інші. А публіка загалом була задоволена. Половина її сприйняла п’єсу навіть співчутливо; інша половина, як ведеться, її лаяла з причин, проте, нестосовних до мистецтва. Яким чином лаяла, ми про це поговоримо при першому побаченні з вами; тут є багато повчального і немало смішного. Я навіть дещо записав; але це набік.

Взагалі з публікою, здається, цілковито примирив «Ревізора» городничий. В цьому я був певний і раніше, бо для таланту Сосницького ніщо не могло залишитися нез’ясованим у цій ролі. Я радий принаймні, що дав змогу виявити на всю широчінь талант свій, про який уже починали відзиватися байдуже й ставили його на одну дошку з багатьма акторами, що їх так щедро нагороджують оплесками в щоденних водевілях та інших забавних п’єсах. На слугу теж покладав надії, бо спостеріг у акторі велику увагу до слів і спостережливість. Зате обидва наші приятелі, Бобчинський і Добчинський, вийшли понад сподівання погані. Хоч я й думав, що вони будуть погані, бо, створюючи цих двох маленьких чиновників, я уявляв у їхній шкурі Щепкіна і Рязанцева[68], але все-таки я думав, що їх зовнішність і становище, в якому вони перебувають, як-небудь їх винесе й не так обкарикатурить. Сталося навпаки: вийшла саме карикатура.