Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 14

Не люблю понеділки. Ось, якось у мене з ними дружба не склалася й все тут. Вперше в житті проспала. Ми з Астом, немов шалені, бігали по дому, намагаючись одночасно натягнути штани й дожувати бутерброди. В Академію ми встигли, але нараду я, звісно, ганебно пропустила. До того ж потрапила в жахливий затор, військовий зупинив на перевірку документів, а щоб остаточно мене доконати, я ледь не зіткнулася з машиною при в’їзді на парковку.

Коридорами я йшла зла та роздратована. Фізично відчувала, як від мене летять іскри. Не дивно, що випадкові співробітники обходили мене стороною. Потрібно взяти себе в руки. Видихай, Меггі.

У приймальні секретаря не виявилося. Постукавши та різко відчинивши двері, я зайшла до кабінету. Керівництво, схилившись над кресленнями, зосереджено працювало. Піднявши голову, Раян кивнув на знак привітання, уважно оглянув мене, а потім повернувся до своїх паперів. Гадала, він щось скаже про запізнення, але ні.

— Усе гаразд? — єдине питання, яке він задав.

Невизначено знизавши плечима, я перепросила за свою відсутність на нараді та попрямувала до свого "королівства". Я працюю тут вже близько місяця, і таке трапилося вперше. Впавши в офісне крісло, заплющила очі. Що за ранок!

Зітхнувши, провела рукою над столом, активуючи голографічний екран. Робоче місце я облаштувала як слід. Відсунула крайній стелаж, звільнивши більше простору між книжками та вікном. Утворену нішу зайняли стіл і крісло, а також затишний куточок з м'якими подушками на теплій підлозі й пледом із дому. Навіть мініхолодильник вмістився. На мої експерименти Раян реагував лише посмішками та філософсько-поблажливими коментарями. У нього таки залізні нерви.

Через пів години роботи до мене на пошту надійшло анонімне повідомлення з позначкою "терміново". Не вагаючись, я відкрила його й застигла від шоку над текстом:

— Раян! Можеш підійти, будь ласка! — дочитуючи повідомлення, поступово почала розуміти весь його сенс.

Піднявшись, чоловік без зайвих питань підійшов і нахилився над моїм лівим плечем. Під час читання його брови підіймалися все вище

— Хто це надіслав? — тихий голос викликав приємні мурахи по тілу.

— Це замовлення. Пам'ятаєш, я розповідала про хакера? — чоловік ствердно кивнув. — Що думаєш? — злегка повернула голову в його бік.

— Як ти ставишся до високої кухні? — запитав він, хижо усміхаючись.

 

***

Не віриться, що я погодилася на цю авантюру. Тепер стою й ретельно обираю вечірню сукню зі свого численного гардероба. Вічна жіноча проблема: здається, вибір є, а вдягнути нічого. Закрила очі й навмання тикнула пальцем. Вибір пав на відкрите червоне. Шикарне, звісно, але чи не занадто відверте? Я ж іду туди працювати, а не на побачення... Хоча, з іншого боку, де ще можна носити таку красу, як не в закладах подібного рівня? Рішуче потягнулася за вішалкою. Сьогодні я буду королевою!

У призначений час надійшло коротке повідомлення, що мене вже чекають. Давши ще раз вказівки невдоволеному моїм від’їздом сину, я поцілувала його й, глибоко вдихнувши, вийшла з дому. 

Раян чекав мене біля автомобіля. У стильному чорному костюмі він не зводив з мене очей. Здається, мої щоки торкнувся легкий рум'янець. Спробувавши заспокоїти серцебиття і розправивши плечі, я неквапливо, м’яко погойдуючи стегнами, спустилася до нього.

— Виглядаєш чарівно, — захоплено промовив Хьорст, цілуючи кінчики моїх пальців.

— Дякую, — з приємними відчуттями відповіла я. Якій жінці не радісно почути комплімент від такого чоловіка. — Їдемо?

Тайлорієць галантно відчинив для мене двері й допоміг сісти на пасажирське сидіння. Відразу потягнулася за ременем безпеки. Нічого не можу вдіяти з цим страхом...

Поки ми підіймалися, я з ледь помітною усмішкою спостерігала за яскравими вогнями нічного міста. Наче бісер розкинули по чорному оксамиту… Задивилася і не відразу помітила, що ми виїхали на верхню магістраль, а Раян уже кілька разів повторив своє запитання.

— Ти пам'ятаєш наш план дій? — побачивши моє розгублене обличчя, він усміхнувся і повторив ще раз.

— Так. Приходимо, чекаємо, дізнаємося, затримуємо, — перераховувати вже сотні разів обговорений алгоритм було відверто лінь.

— В принципі, якщо дуже коротко, то так... — усміхнувся водій.

— Але поясни мені, як ти так швидко отримав ордер? Ви ж, здається, приватна компанія і, хоч і надаєте послуги державі, але ж не належите до їхніх установ?

Побачивши надісланий документ, я довго клопотала голову над оперативністю й рівнем впливу деяких чоловіків.

— Меггі, ти постійно недооцінюєш мої можливості. Прийми як факт, що ще не вигадали такі двері, які були б для мене зачиненими.

— Тут і не недооціниш, — буркнула я, відвертаючись до вікна. Скільки ж у нього самовпевненості!

Його стиль і манера водіння мені, відверто, дуже подобалися — впевнено і спокійно. Тож, слухаючи легкий джаз, я з задоволенням спостерігала за краєвидами та не думала про майбутні проблеми.

Через двадцять хвилин ми влетіли на закриту парковку найпопулярнішого ресторану столиці. Заглушивши мотор, Раян нахилився й поліз у бардачок. Коли він випадково торкнувся моєї оголеної колінки, я відчула, як мурахи пробігли по всій спині. Але жодної з бурхливих емоцій я не видала на обличчі. Я була впевнена, що всі ці дивні реакції скоро минуть. Не хотілося зрештою опинитися дурепою, яка вигадала собі всілякі дурниці й леліє їх. Я бачила таких не раз. Не сподобалось.

Діставши чорний футляр, чоловік поклав його собі на коліна. Ввівши біометричний пароль, він відкрив кришку, і переді мною постала чорна оксамитова підкладка, на якій лежали різноманітні «шпигунські гаджети». Я не стримала усмішки від асоціацій, що пробігли в голові.

— Дивись, — він простягнув мені маленький тілесного кольору бездротовий навушник. — Встав його у вухо і надішли ментальний сигнал для активації. Так, саме так. Молодець. Тепер я та силова група чуємо тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍