Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Ліза, яка ще кілька хвилин тому з такою люттю захищала своє право на Гриця, тепер стояла, опустивши голову. Вона розуміла, що її маніпуляції і чаклунство не принесли їй щастя, а лише призвели до трагедії.

Батьки покійного, сповнені горя і гніву, не пустили Марусю на поріг.

"Ти вбивця!" - закричала мати Гриця, вказуючи на Марусю пальцем. "Ти відняла у нас сина!"

Батько, хоч і був скошений горем, теж не міг пробачити Марусі. Він вірив у чутки про отруєння і вважав, що саме вона винна в смерті сина.

"Іди звідси, дівчинко! Не оскверняй пам'ять мого сина своєю присутністю!" - промовив він суворим голосом.

Маруся стояла на порозі, мов кам'яна. Сльози котились по її щоках, але вона нічого не могла сказати на свій захист. Вона відчувала себе абсолютно безсилою перед цим сплеском ненависті.

Зі сльозами на очах, Маруся повернулася додому. Вона була самотня і покинута. Її репутація була безнадійно заплямована. Вона втратила не лише коханого, але й довіру своїх односельців.

Тим часом, Іван та Ліза залишились у хаті Гриця. Ліза, скориставшись моментом, почала грати роль вдови. Вона плакала, тулилась до Івана, намагаючись викликати в нього співчуття. Іван, скошений горем, не міг чинити їй опору. Він дозволив Лізі залишитися з ним, хоча в душі розумів, що ця жінка не варта його довіри.

×××

Сонце ледь пробивалося крізь ранкову імлу, золотими променями торкаючись верхів дерев, що оточували козацьке село. Мстислав розплющив очі і потягнувся, відчуваючи на собі шорстку полотняну простирадло. Хата була занурена в тишу, лише тріск вогнища в печі порушував спокій. Погляд мимоволі зупинився на вікні, за яким виднілися димні дахи сусідських хат.

Вийшовши з хати, Мстислав глибоко вдихнув свіже ранкове повітря. Роса ще блищала на траві, а курінь пахнув димом і свіжим хлібом. Пораючись біля хліва, годуючи курей, він раптом почув чиїсь тихі кроки. Піднявши голову, побачив Марину. Її очі були почервоніли від плачу, а на вишитій сорочці виднілися сліди сліз.

– Мстиславе, – промовила вона тихим, хрипливим голосом. Її голос ледь чутно пробивався крізь ранкову тишу. – Сталося лихо… Помер Гриць.

Серце Мстислава завмерло. Він не міг повірити в те, що чув. Гриць, веселий і життєрадісний хлопець, завжди був душею компанії. Як таке могло статися? І хоч він був суперником за серце Марусі, Мстиславу не хотілося вірити.

– Як? Коли? – вимовив він, не вірячи своїм вухам. Голос його звучав хрипко, як від пересохлої горлянки.

Марина розповіла, що Гриць раптово захворів і помер вночі. Вона не знала подробиць, але чула, що в селі ходять чутки про отруєння.

– Я йду до Лізи, – промовив Мстислав, відчуваючи, як його серце розривається від болю. – Їй зараз дуже важко.

– Я піду до Марусі, – запропонувала Марина. – Їй теж нелегко.

І так вони розійшлися, кожен зі своєю місією. Мстислав поспішив до хати Гриця, щоб підтримати сестру. Він уявляв, як важко їй зараз, адже вона так любила Гриця. Його кроки відлунювали в тиші ранкового села, а в душі панувала тривога і передчуття лиха.

×××

Мстислав обережно відчинив скрипучі двері хати Гриця. Повітря було наповнене запахом свічок, висушених трав і вологої землі. У кімнаті, освітленій тьмяним світлом лучини, на ліжку спочивав Гриць, накритий вишитим рушником. Над ним, схилившись, сиділа його мати, її обличчя було спотворене горем. Батько сидів біля ліжка сина, його плечі здригалися від нестримних ридань. По кімнаті розносився запах свіжої тирси, якою посипали підлогу перед покійним.

Серце Мстислава стиснулося від жаху. Він ніколи не бачив свого батька таким розбитим. Підійшовши до ліжка, Мстислав опустив погляд на спокійний обличчя Гриця. Здавалося, що він просто заснув, а не пішов навіки.

"Співчуваю вам", – прошепотів Мстислав, звертаючись до батьків Гриця. Його голос звучав хрипко від стриманих сліз.

Батьки Гриця подивилися на нього вдячними очима. Вони розуміли, що Мстислав щиро співчуває їхньому горю.

Повернувшись до Лізи, Мстислав відвів її убік. Її очі були набряклими від плачу, а обличчя блідим. На ній була стара, вишита сорочка, яка колись належала її матері.

"Лізо, що сталося? Як це могло статися?" – запитав він, намагаючись стримати тремтіння голосу.

Ліза подивилася на нього похмурим поглядом. Її очі спалахували нездоровим блиском.

"Це все вона!" – викрикнула вона, вказуючи пальцем у напрямку Марусиного дому. – Клята Маруся! Заздрила нашому щастю і отруїла Гриця! Вона відьма, отруїла його зіллям!"

Мстислав здивувався такому звинуваченню. Він знав, що між Марусею і Лізою завжди були натягнуті стосунки, але не думав, що справа може дійти до такого трагічного кінця.

"Ти впевнена в цьому?" – запитав він, намагаючись зберегти спокій.

"Так, абсолютно впевнена!" – відповіла Ліза, стиснувши кулаки. – Вона завжди мене ненавиділа. А коли дізналася, що ми з Грицем разом, то збожеволіла від заздрощів. Ось і отруїла його! Вона варила якісь дивні зілля, всією хатою смерділо травами!"

Мстислав замислився. Він не знав, кому вірити. З одного боку, він бачив, як сильно Ліза страждає. З іншого боку, він не міг просто так повірити в її слова.

"Спокійно, Лізо," – сказав він. – "Ми все з'ясуємо. Але зараз тобі потрібно взяти себе в руки."

Мстислав обійняв Лізу і притиснув її до себе. Вона сховалась обличчям у його плече і розплакалася. Мстислав обережно погладив її по волоссю, намагаючись заспокоїти.

"Лізо, тобі потрібно відпочити," - сказав він м'яким голосом. "Підемо додому".

Ліза кивнула, не відриваючи погляду від землі. Вони повільно рушили додому, двоє самотніх людей, об’єднаних горем.

Мстислав і Ліза йшли мовчки, понуривши голови. Тіні від старих верб, що схилилися над дорогою, танцювали навколо них, ніби намагаючись приховати щось таємне. Раптом, з-за повороту дороги з'явилася постать. Це була баба Мотря, відома в селі своїми дивними звичками і шепотами про чаклунство. Вона стояла посеред дороги, загородивши їм шлях. Її висока, сухорлява постать здавалася ще вищою в сутінках, а очі світилися нездоровим зеленим блиском, нагадуючи котячі. На обличчі, спотвореному численними зморшками, грала злісна усмішка, оголюючи пожовклі зуби.