Tалі Птах - Сни Морфея , Tалі Птах

— Я в кабінеті вимкну, якщо поясниш що до чого.

— Готуй аурометр.

Моро закотив очі – що за шпигунський тон. Проте покликав Мартина. Секретар за десять хвилин приготував все необхідне. Тепер посеред просторого кабінету стояло ліжко на колесах, під яким розташовувалася конструкція подібна до старого комп’ютерного блоку. 

— Рей себе добре почуває, навіщо йому аурометр? — спитав Моро і склав руки на грудях. Хлопчик ховався за батьком і тримався за його коричневі брюки, тільки світле волосся виглядало. 

— Це не йому. Ти вимкнув камери?

— Вимкнув, Лорі. І чим частіше ти мене про це питаєш, тим більше я тебе боюсь. 

— А де папка з галюцинаціями? Давай її. А тепер поклади Рея на аурометр. 

Моро на хвилинку зволік, але все ж таки зробив. Пілігрим не сперечався, тільки тримав батька за руку. Лорі виміряв ауру.

— Чотири одиниці, — озвучив Деванс, — А тепер відпусти його і відійди за двері.

Очі інженера розширились, брові підскочили.

— Ти що? — здивовано запитав Алекс.

— Просто зроби. Мені для фіксації всього секунду потрібно. Вийдеш і я покличу, коли можна буде повернутись. Це буде швидко. 

На рахунок три, Моро відскочив від ліжка і вибіг за двері. Рей відреагував не так швидко, як очікувалось. Його роздумів було достатньо, щоб лікар виміряв ауру. Алекс повернувся якраз тоді, коли хлопчик почав підводитись.

— Тату! — почав рюмсати пілігрим.

— Ну-ну, ти молодець, — сказав Деванс і похлопав того по плечу.

— Сподіваюсь, твій експеримент того вартий, — прокоментував Алекс, обіймаючи сина, а живе око недобре заблищало

— Дві одиниці, — з азартною посмішкою сказав Лорі.

— І що? До п'яти одиниць нестабільність не враховується, — не зрозумів інженер.

— Враховується, все враховується. Просто коливання нижче п'яти не рахується критичним. Для нього ці дві одиниці мають дуже сильно відчуватись. Тим баче такий різкий спад. Але він подивись який чемний.

— Я тебе не розумію, — зізнався інженер.

— Невже? А може не хочеш цього робити? — спитав Деванс і уперся руками у ліжко і нахилився ближче до співрозмовника, — Лягай. 

— Що? Навіщо? — розгубився Алекс, — Аура концентрується тільки у пілігримів, у мене її давно нема.

— Алекс, ми зараз або зробимо відкриття, або посваримось. 

Моро послухався і ліг на ліжко. 

— Вставай, — через кілька секунд сказав лікар.

— Я що тобі казав, — зітхнув Алекс і сів спиною до друга. Рей стояв поруч і тримав батька за рукав піджака.

— Рано ще говорити. Відкрий, — попросив Лорі і протяг жовту паперову папку, яка була надійно закріплена  саморобною восковою печаткою. 

Вигляд затертого паперу і його запах розблокували пам’ять Алекса Моро. Він пам'ятав кожен день і кожний листочок який туди складав. Печатку зробив він сам з старого ґудзика, який вирізав з батькових штанів, який Моро старший викинув у смітник. Той ритуал проводився вже без лівого ока, після його останнього походу. Тоді страховисвька більше не стежили за ним і не являлись йому ані вночі, ані вдень. Тоді то Алекс поховав більшість своїх страхів символічно запечатавши їх. 

— Давай, друже, все вже позаду. Вір мені, — підбадьорив інженера Деванс. Він поклав руку на опущені плечі з усією щирістю, яку тільки мав. 

Моро здригнувся і, червоніючи за свої думи, грубо зламав печатку і відкрив папку.

— Ну і що тобі тут потрібно?

Доктор продивився малюнки.

— А ти нічого не помічаєш? Алекс подивись уважно?

На листочках чорною фарбою, олівцями, пастеллю були зображені страшенні павуки з людським обличчям, химерні образи у вигляді височезних велетнів з довгими руками і ногами. Їх язики вивалювались, а зуби, якщо вони були, здавались гострішими за лезо ножів. Очі маленькі, але уважні. Вони завжди пильнували за художником. 

— Я був малий, — пожав плечами Алекс і передав малюнки назад через спину, — До того ж художник з мене був такий собі. 

— Уважніше, Алекс, — хмикнув доктор.

— Ти можеш нормально сказати? Лорі, мені не до того, віриш? Що там на аурометрі? — розізлився інженер.

— Та подивись ж ти уважно! — у відповідь гримнув Лорі, однією рукою прикриваючи результат на аурометрі, другою протягуючи малюнки, — Подивись, які в тебе були марення. Подивись. Ніяких очей, ніяких олтарів, ніяких прірв. Ти бачив те що малював твій хворий мозок. А зараз. Алекс, що ти бачиш зараз? Які галюцинації? Ну, напрягай свій інженерський  мозок? Скажи мені, чому тільки коли тебе не було поруч з Лірою я зміг її прооперувати? Твої марення, ти їх точно вже бачив. Де ти їх бачив? Алекс, думай. Які марення ти бачиш? А чи це марення взагалі? Ти не плутаєш їх з пам'яттю? Чи не змішалось все в купу? Думай, думай. Де ти це бачив? 

Від цих питань голова Алекса стиснулась. Ніби велетенськи руки стиснули її і хотіли луснути, як кавун. Око запекло від спогадів, вони нещадною хвилею облили Алекса. Кімната закрутилась, голоси розмились. Тіло ослабло і ніби піднялось у невагомість, кінцівки кутала зима. Знову прірва, знову очі, знову темрява, та страшна темрява. Страховиська з дитинства тепер не здавались такими страшними на фоні тих очей, які сталкелери за ним останній тиждень. Вони дивились і дивились на нього, аж поки темрява не поглинула його, поки тіло інженера не розтворилось у ній, поки все не зникло.