Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Голов­не — розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.

Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.

— Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, — продовжив Карл після короткої паузи. — Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати...

— Угу, — кивнув Кукутіс. — Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!

Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.

— Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських... А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!

— Навіщо? — здивувався Кукутіс.

Німець стенув плечима.

— Мабуть, вирізнятися хочуть, — припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. — А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!

— Так, — кивнув Кукутіс. — Я не зовсім німець. Я із Же­майтії.

— Жемайтія? — повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. — Це країна?

— Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.

— Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?

— Це як подивитися! — відповів Кукутіс. — Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи... Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!

— Я? Я німець, — промовив замислено Карл.

— Німець — це за документами, як я — литовець! А глибше, під німцем у вас хто?

— Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові... Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.

Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.

Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.

У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.

Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.

— Йонасе! — гукнула хлопчика мама.

— Вітаутасе! — гукнула того ж хлопчика інша мама.

— Роландасе! — гукнула його третя.

А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я — Кукутіс!»

На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.

Розділ 28. Анікщяй

На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

— Поміститься в твоєму малюкові? — спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

— Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

— Це все? — перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

— Ні, звісно, ні! — заперечив Вітас. — Це тільки одяг і комп’ю­тер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

— Отже, з переїздом! — Йонас закивав цілком привітно. — Відзначати будемо?

Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри — двісті літів, простягнув дідові.

— Це мій внесок на утримання будинку! — сказав.

Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

— Я думав, ти ще зеленець! — промовив. — А тепер бачу — дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати — кличте! У вас стіл більший за мій!

Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

— Я тобі півшафи звільнила, — вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

— Можеш поки обідній стіл використовувати, — підказала Рената.

— Я згодом нормальний робочий столик куплю, — пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. — Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!

— Певна річ, я приготую! — пообіцяла Рената.

Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.

— Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! — поскаржився він.

— Тут треба мати терпіння, — Рената обернулася. — Тут