Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Великий Мохеджо, — дівчина схилилася у шанобливому поклоні, — Я щаслива привернути увагу такої персони. Не сподівалася вашої уваги до моєї творчості.

— Так, дитино, твоя творчість… Вона варта уваги, бо вона пройде крізь час та відгукнеться у мільйонах сердець, — чоловік неспішно підійшов до гості.

Ігісімба трохи ображено заклекотала й змахнула крилами, але чоловік зробив легкий пас рукою і тварина миттєво заспокоїлася, можна навіть сказати, принишкла.

— Подивись дитино на це створіння, — кивнув Мохеджо на ігісімбу, яка уважно слідкувала за його переміщеннями. — Вона представник майбутнього.

— Хочете сказати її створили наші генетики? — ввічливо схилила голову дівчина.

— О, ні, її створила природа. На перший погляд, це не зовсім вдалий експеримент, гірше за інші види пристосований до наявних реалій, має химерний вигляд. Але ігісімба проміжна ланка між тими видами, що зараз панують на планеті і тими, хто пануватиме  в майбутньому. Природа завжди експериментує, а тому готова до найнеочікуваніших змін, і в цьому нам треба рівнятися на неї.

— Так, згодна… Природа то нескінченне джерело натхнення, вона джерело і моєї творчості.

— Але не єдине твоє джерело. Проте, для використання всіх талантів, тобі варто багато чому навчитися і в першу чергу —  користуватися своїми непересічними здібностями. 

— Це… якими?

— Нещодавно активованими можливостями під’єднання до Зовнішнього поля.

— А-а-а… Так, наче, немає ніяких здібностей… —  Ірада розчаровано зітхнула. Вона сподівалася все ж на увагу до своєї творчості — Я лише іноді бачу сни, але мені сказали, що це скоро мине.

— Ні, твій викладач не зовсім правильно оцінив ситуацію. Я проаналізував твої показники. Дуже ретельно. У тебе — не мине. Тож варто це прийняти, дослідити та навчитися опановувати.

— Хочете сказати, що ці сни небезпечні?

— Те, що для когось небезпека, для інших прекрасна можливість. Все залежить від вміння правильно розпорядитися отриманим ресурсом. У тебе активувалася здібність взаємодіяти з Зовнішнім полем у дуже незвичний спосіб, що дає тобі досить широкі перспективи. Тому я  пропоную тобі провести кілька практичних сеансів, щоб виявити точки активації та можливість коригування таких під’єднань.

— Це… неймовірна  пропозиція, — розгублено видихнула Ірада.

— Чудово. Я радий що ми дійшли згоди, — задоволено хлопнув у долоні Мохеджо. — Отже, ти полишаєшся тут на кілька днів. Апартаменти тобі підготували. Амар та Махасена, з якими ти вже, певно, познайомилася дорогою до мене, ознайомлять тебе з цим будинком, містом та супроводять будь-куди за твоїм бажанням. Відпочивай, роздивляйся, а ввечері я чекатиму тебе для першого  пробного сеансу, — з батьківською посмішкою посміхнувся Мохеджо і від тієї посмішки у кімнаті стало, наче, світліше.

— Дякую, великий декхаї... — тільки й змогла мовити Ірада, з соромом зрозумівши, що настільки була зайнята власними думками, що навіть не поцікавилася іменами свого супроводу.

— Мохеджо, дитино. Для тебе просто чача Мохеджо, — виправив її чоловік та акуратно взявши за лікоть провів до виходу на простору терасу, з якої відкривався вид на місто. —  Тебе чекає велике майбутнє. Впевнений, ти знайдеш, з чого почати й що тут цікавого подивитися. А коли відчуєш творче натхнення  — в одній зі своїх кімнат знайдеш все необхідне для роботи,  —  додав декхаї полишаючи дівчину роздивлятися панораму.

Палац Правителя Тріпури був однією з найвищих споруд, тож перед Ірадою, як на долоні, зараз лежала найкрасивіша частина Сваргемахала. Геометрично правильні вулиці, строкаті плями парків з блакитними дзеркалами озер, крихітні фігурки людей. А вздовж обрію все оточувала смуга пухнастих хмар. Купол над містом надавав світлу сонць незвичного ледь помітного ніжно-бузкового відтінку, що робило це видовище нереально красивим.  

— Дякую... —  розгублено промовила дівчина не маючи сил відірвати погляд від пейзажу.

Мохеджо нечутно відійшов, ледь помітно кивнувши своїм помічникам, які привезли дівчину, та полишив терасу.  

Сергій

Сергій відсторонено дивився на блакитне небо за вікном, чекаючи доки його остаточно відпустить яскраве сновидіння, потім потягнувся за телефоном. Телеграм канали сповіщали, що перелік тривог в Україні цієї ночі був невеликий, лише на півдні ППО виловило десяток шахедів. Видихнули, живемо далі. Сергій пробігся по повідомленнях від батьків, побратимів, потім безцільно погортав стрічку твітера, доки випадково не натрапив на зображення, що перегукувалося з його сном. Збільшив, уважніше оглянув вкриту пір’ям іншого кольору, але явно знайому істоту, погуглив і за деякий час вже задумливо вивчав сторінку Вікіпедії, яка описувала такого собі археоптерикса.

 — Угу, то цей симпатяга наш мешканець. Прекрасно, принаймні біполярного розладу я не маю, бо ж Стелла, наче, казала, що ознакою тієї «чарівної» хвороби є сни про інші світи, —  пробурмотів Сергій, посуваючи Ефіру, що завовтузилася під його боком. Кішка підняла голову, невдоволено кліпнула на чоловіка й почала старанно вилизувати лапи.

— Подумаєш, сниться якийсь ящерохвостий вимерлий птах. Але ж наш, відкопаний абсолютно земними археологами, — продовжив Сергій, автоматично погладжуючи кішку. —  Правда? —  поглянув він на Ефіру. Кішка припинила вилизування лап й потерлася головою об його руку, наче повністю погоджуючись. — Й те, що жив цей красень в юрському періоді, якихось там 150 млн років тому, то вже несуттєво. Міг же мій мозок просто довільно обробити якісь випадкові дані? Міг та, напевне, саме так і зробив. Накреативив… — завершив свою думку Сергій піднімаючись з ліжка. Ефіра критично подивилася на хазяїна.