Брюс Кемерон - Подорож собаки

не були твої гроші, Клеріті. Це гроші, залишені тобі батьком, аби було на що жити. Усі гроші, що я витратила, пішли на тебе. З чого, гадаєш, я оплачувала твою їжу, будинок? А наші поїздки, а круїз?

– Круїз? Ти влізла в батьків спадок, щоб ми могли покататися на круїзному лайнері?

– Колись ти сама станеш матір’ю. Тоді зрозумієш.

– А як щодо твоїх речей, Ґлоріє? Як щодо твоїх машин, твоїх лахів?

– Ну, звісно, мені ж треба щось носити.

Сі Джей підхопилася на ноги. Від гніву вона наче вся скам’яніла, і я зіщулилася, відчувши це.

– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ти найгірша людина у світі! – скрикнула вона.

Схлипуючи, моя дівчинка вилетіла в коридор, і я ні на крок не відставала від неї. Вона схопила щось із кухонної поверхні, коли ми виходили з дому, а тоді підійшла до машини Ґлорії й відчинила дверцята. Я застрибнула на переднє сидіння!

Сі Джей ще схлипувала, коли ми їхали вулицею. Я визирала у вікно, але не бачила білки, яку ми ганяли раніше. Рука Сі Джей притискала до вуха телефон.

– Тренте? О Боже, Тренте, Ґлорія витратила всі мої гроші. Мої гроші, татів спадок – усе зникло! Вона сказала, що взяла їх заради мене, але ж це брехня, це брехня, вона їздила на відпочинок і купувала собі лахи, і все це на мої гроші. О Тренте, ці гроші були мені на коледж, це були мої… о Господи.

Горе з головою накривало Сі Джей. Я заскавчала, поклавши голову їй на коліна.

– Ні, що? Ні, я поїхала. Я за кермом. Що? Ні, я не вкрала в неї машину, це не її – вона купила її на мої гроші! – кричала Сі Джей.

На мить вона змовкла. Витерла очі.

– Знаю. Я можу приїхати? Зі мною Моллі.

Я постукала хвостом.

– Постривай, – сказала Сі Джей. Вона затихла, завмерла всім тілом, а тоді в ній сколихнулася нова емоція: страх. – Тренте, це Шейн. Він просто позаду мене.

Сі Джей крутнулася на сидінні, потім стала дивитись уперед. Я відчула важкість, з якої зрозуміла, що авто набирає швидкість.

– Ні, я впевнена. Він мене переслідує! Я тобі перетелефоную!

Сі Джей жбурнула телефон на моє сидіння, той підстрибнув і впав на підлогу. Я подивилася на нього, але вирішила, що обнюхувати не полізу.

– Тримайся, Моллі, – сказала Сі Джей.

Мені важко було втриматися на місці. Я чула автомобільний клаксон. Машина розвернулася, і я відлетіла до дверцят. Ми несподівано зупинилися, а тоді рушили знову. Ще один поворот.

Сі Джей глибоко вдихнула.

– Добре. Добре, гадаю, він зник, Моллі.

Буркочучи, вона нахилилася підібрати свій телефон, аж раптом щось вдарило мене з такою силою, що я припинила будь-що усвідомлювати. Я чула крик Сі Джей, а тоді шок від болю пронизав усе тіло, і я вже нічого не бачила, лише відчувала, як ми падаємо.

Знадобилася довга мить, аби зрозуміти, що відбувається. Я більше не була на передньому сидінні. Я лежала на внутрішньому боці даху, а Сі Джей була наді мною у своєму кріслі.

– О Господи, Моллі, ти в порядку?

Я відчувала присмак крові у роті й не здатна була махнути хвостом чи ворухнути лапами. Сі Джей розстебнула пасок і зіслизнула зі свого сидіння.

– Моллі! – скрикнула вона. – О Господи, Моллі, будь ласка, я не можу жити без тебе, благаю, Моллі, будь ласка!

Я відчула її жах і смуток і хотіла втішити її, але все, що могла, – це дивитися на неї. Вона обхопила мою голову руками. Її долоні так приємно торкалися мого хутра.

– Я люблю тебе, Моллі. О Моллі, мені так шкода, о Моллі, Моллі, – казала вона.

Я вже не бачила її, а голос лунав наче здалеку.

– Моллі! – знову гукнула вона.

Я знала, що відбувається. Відчувала, як скрізь навколо мене підіймається темрява, і згадувала при цьому, як була з Ганною останнього дня в тілі Дружка. Як, покидаючи цей світ, упіймала себе на думці про маленьку Клеріті в надії, що вона знайде собаку, який подбає про неї.

Здригнувшись, я усвідомила дещо.

Я й була цим собакою.

Розділ 19

Раніше завжди, коли теплі м’які хвилі накривали мене, змиваючи мій біль, я дозволяв собі плисти за течією, навмання. Щоразу, як я народжувався до того, це було певного роду сюрпризом: я завжди почувався так, ніби виконав своє призначення, досягнув мети.

Та не цього разу. Моя дівчинка була в небезпеці, і я мав повернутися до неї. Коли з’явилися хвилі й відчуття її рук у моєму хутрі поблякло, я рішуче заборсався, намагаючись змусити лапи відгукнутись. Я хотів народитися заново.

Коли прийшло усвідомлення і я зрозумів, що повернувся, відчув полегшення. Я мав враження, що проспав менше часу, ніж за минулих разів, – і це було добре. Лишилося тільки достатньо підрости й змужніти, щоб знайти спосіб повернутися до Сі Джей і стати її собакою.

Моя мати була світло-коричневого кольору, як і двоє інших цуценят – моїх сестер, які агресивно рвалися до їжі. Коли звуки почали надходити з рідкого марева, чіткі й упізнавані, я розчув, як гавкають собаки. Безліч собак.

Я знову був у будинку галасливих собак. За деякий час гамір став настільки звичним тлом, що вже не помічався.

Доки світло лишалося розмитим, а мої лапи – слабкими, я тільки й міг, що спати та їсти. Але пам’ятав, як діяти, як пробиватися до матері, і стримував нетерпіння, породжене власною безпорадністю.

Тут були дві жінки, чиї голоси я періодично чув і чия присутність відчувалася час від часу. Мамине тіло тремтіло, коли вона махала хвостом із появою цих людей – я відчував це, доки мати годувала мене.

Однак уперше, коли мій зір прояснився і я побачив одну з цих жінок, я був приголомшений. Вона здавалася справжнім велетнем, що нависав над нами.

– Такі гарненькі. Хороша собака, Дейзі.

Моя мати замахала хвостом, я ж не зводив очей із велетенської жінки й кліпав, намагаючись зосередитися. Коли її рука опустилася погладити мою матір, я зіщулився: рука була гігантська, більша за мене, більша за мамину голову.

Зростаючи, я спостерігав, як мої сестри поспішають привітатися з велетками, коли ті наближаються до клітки. Нажаханий, я тримався позаду й не слідував навіть за матір’ю, коли вона підходила до них, щоб її погладили. Чому мої сестри не боялися?

Коли жінка взяла мене, огорнувши руками, наче ковдрою, я загарчав, хоч її сильні пальці тримали мене, наче в пастці.

– Привіт, Максе. Ти в нас злий собака? Будеш сторожовим псом?

Ще одна велетенська жінка підійшла поглянути на мене. Я загиркав на неї теж.

– Гадаю, може, його батько – йорик? – сказала вона.

– Явно схожий на гібрид чихуахуа з йоркширським тер’єром, – сказала жінка, що тримала мене.

Її ім’я, як я невдовзі дізнався, було Ґейл, і з усіх людей у цьому гамірливому місці вона проводила зі мною найбільше часу.

Мене кликали Максом, а моїх сестер – Еббі й Енні. Бавлячись із сестрами, я постійно відчував, що насправді маю займатися пошуками Сі Джей, хоча раніше, коли я опинявся в будинку галасливих собак, вона щоразу знаходила мене. Моя дівчинка приходила завжди.

Одного дня нас з Еббі та Енні випустили до маленького загону з кількома іншими собаками. Це теж були цуценята, які побігли знайомитися з нами, надто малі, аби розуміти, що не можна безпосередньо торкатися носами й стрибати на інших безперестанку. Я зневажливо відсторонився від цуцика, що накинувся на