Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

й нічого не розповідали, окрім хіба що одного-єдиного дорослого, що був не за віком тямущий та розумний.

Це трапилося рівно рік тому, а тепер усі четверо сидять собі рядком на лавочці на залізничній станції в оточенні валіз та коробів з іграшками. Незабаром їм знову до школи. До полустанку вони приїхали разом, але далі їхні дороги розійдуться: вже за кілька хвилин прийде потяг, який забере дівчаток до однієї школи, а за півгодини підійде ще один і повезе хлопців до іншої. Той шлях до станції, що вони їхали разом, увижався їм ще на канікулах, але нині, коли наспів час прощатися, всі раптом збагнули, що канікули позаду, а попереду — школа; саме тому, правду кажучи, всіх охопив невимовний сум, тож і вимовити ніхто не міг ані слова, аби підбадьорити, наприклад, Люсі, якій випало їхати до школи-інтернату вперше в житті.

То був напівсонний полустанок у сільській глушині. На платформі нікого не було, окрім них самих. І в цій напівсонній тиші Люсі зненацька голосно зойкнула, як то буває, коли тебе вжалить оса.

— Що з тобою, Лу? — хотів був заспокоїти сестру Едмунд, коли осікся і сам вигукнув щось, наче зойкнув.

— Який ґедзь… — почав був Пітер і так само раптом, ніби забувши, що він там збирався сказати, чомусь накинувся на Сьюзан: — Це куди ж ти мене тягнеш?! Ану, відпусти!

— Та я тебе і не чіпала! — обурилася Сьюзан. — Це мене щось тягне кудись, невідомо куди!

— Гей-гей-гей, годі!

Дітлахи перезирнулися і помітили, як усі раптом пополотніли.

— Я теє… відчуваю те саме, — прошепотів Едмунд придушеним голосом. — Мене теж… нібито щось тягне. Та ще й як тягне! — додав він трохи згодом. — Ось, знов починається!

— І мене! — вискнула Люсі. — Навіть моторошно стає!

— Дивіться пильніше, прислухайтеся уважніше! — вигукнув Едмунд. — Хапайтеся за руки! Тримайтеся одне одного! Це чаклунство, і до ворожки не ходи! Не баріться!

— Мерщій! — підхопила Сьюзан. — Нумо, взялися за руки! Та що ж це діється?!

Наступної миті і їхній багаж, і лава, і платформа, і навіть сама станція розчинилися в повітрі. А четверо дітлахів, як трималися за руки, так і опинилися в зовсім іншому місці, а саме в лісі, та ще й такому дрімучому і густому: тут і там стирчали гілки, і продертися було несила. Діти протерли очі й перевели дух.

— Ой, Пітере, — вихопилося у Люсі, — чи не може бути так, що ми знов повернулися до Нарнії?!

— Може бути все що завгодно, — насупив брови Пітер, — бо попереду нічого не видко і на крок. Треба вийти на відкритий простір, якщо взагалі тут такий є.

Та після декількох кропив’яних опіків та уколів колючок у кущах діти на диво швидко видерлися з хащів. Аж тут на них чекала інша несподіванка: на очах усе навкруги посвітлішало, ліс розступився і діти опинилися на довгому піщаному узбережжі — перед ними плескотало ласкаве лазурове море з легкими брижами, накочуючись на берег із ледве чутним шурхотом. У небі ані хмаринки, на небокраї жодної ознаки суходолу. Сонце перебувало там, де воно і повинно бути о десятій годині ранку, а море сліпило блакиттю. Усі разом вдихнули запахи моря.

— Яка краса… що тут казати! — тільки й видихнув Пітер.

За п’ять хвилин усі гасали босоніж прохолодною смугою прибою.

— Звісна річ, це краще, ніж сидіти в задусі в потязі, що тягне тебе до латини, французької й алгебри, — підсумував Едмунд, і на тому всі балачки припинилися, бо тільки заважали шукати на прибережній мілині креветок та крабів.

— Так чи інакше, — врешті-решт нагадала всім Сьюзан, — але доведеться вирішувати, як нам чинити далі. Ще трохи — і треба буде думати, чим утамувати голод.

— Та є ще бутерброди, що їх матуся дала на дорогу, — відмахнувся Едмунд. — Принаймні мої ще зі мною.

— А от мої залишилися в маленькій сумочці на пероні, — побідкалася Люсі.

— Так само, як і мої, — додала Сьюзан.

— А мої в кишені пальта, а пальто — десь тут, на березі. Виходить, маємо два сніданки на чотирьох. Не бага…

— Хай так, але мене турбує не стільки питання, щоб такого попоїсти, скільки — де б роздобути питної води, — промовила Сьюзан.

Щойно вона згадала про воду, всі одразу ж відчули, що їх мучить спрага, як завжди й буває, якщо брьохати в солоній воді під палючим сонцем.

— Щось усе це мені нагадує, — уголос розмірковував Едмунд. — А нагадує воно мені от що: у книжках потерпілих у кораблетрощі завжди виносило на якийсь безлюдний острів, де вони неодмінно знаходили джерело солодкої питної води — інакше б і в книжках розповідати було нічого.

— Невже доведеться знову пірнати в ті хащі? — здригнулася Сьюзан.

— А от і ні, — зауважив Пітер. — Якщо тут є джерела — а оскільки ліс густий, так і є, — вони мають бігти до моря, тож, ідучи вздовж берега, ми неодмінно натрапимо на одне з них.

На тому всі потьопали назад, туди, де залишили свої речі та взуття: спершу водою, потім піском — прибережним вогким, а далі скрипучим сухим; він забивався поміж пальці та прилипав до мокрих ніг. Нарешті діти повзувалися.

Едмунд і Люсі ладні були залишити речі на місці та брести пляжем босоніж, бо так їм видавалося зручніше, та Сьюзан розвіяла їхній волелюбний настрій, обізвавши його не інакше, як шаленством.

— Коли залишити тут речі, — пояснила вона, — по-перше, їх можна потім і не знайти, а по-друге, якщо вони раптом знадобляться — скажімо, ніч впаде, а з нею і холод прийде, — той, кому випаде бігти по речі бозна-куди, дуже пошкодує про свою недбалість.

Тож за наполяганням Сьюзан усі вирушили в дорогу вздовж берега моря, як то кажуть, у всьому вбранні. Море було по ліву руку, а ліс залишався праворуч. Навкруги панувала тиша, яку деінде порушував жалібний скрик чайки над водою. А от ліс праворуч поставав суцільним муром, з-поза якого не долинало жодного звуку: ані пташка не цвірінькне, ані жук не прогуде. Дорогою вони натрапляли на равликів, водорості й морські анемони, а ще на спритних маленьких крабів у калюжах серед камінців та усілякі інші цікавинки, та коли людину мучить спрага, цікавість до решти втрачається дуже швидко. Та й ноги, які щойно бігали по прохолодній воді, у гарячому піску тепер насилу тяглися. До того ж Сьюзан і Люсі були змушені нести в руках свої плащі. Едмунд кинув свій на станційній лавочці за хвилину до того, як чаклунська сила підхопила й