Джордж Мартін - Буря Мечів

— Він у богопралісі,— сказав чоловік у жовтому плащі.— Ми проведемо вас до нього. Наконечнику, потримай його коня.

Мерет знехотя передав вуздечку. А який ще у нього був вибір?

— Мій бурдюк,— раптом мовив він.— Ковток вина за...

— Ми з такими як ви не п’ємо,— кинув жовтий плащ.— Сюди. Ідіть за мною.

Під закаблуками хрустіло листя, і з кожним кроком Меретові скроні прошивало болем. Ішли мовчки, тільки вітер завивав. Останні промені призахідного сонця били в очі, коли Мерет перелазив через порослий мохом горбок — усе, що лишилося від фортеці. Далі розкинувся богопраліс.

Пітир Прищик висів на дубі, довгу тонку шию стиснула петля. На чорному обличчі вибалушилися очі, з докором витріщившись на Мерета. «Ти запізнився»,— мовби говорили вони. Але ж він не запізнився! Прийшов тоді, коли йому сказали.

— Ви його вбили,— прохрипів він.

— Розум у вас гострий як лезо! — зронив одноокий.

У Мерета в голові мов тури тупотіли. «Мати милостива»,— подумав він.

— Я ж привіз золото.

— От і добре,— приязно мовив співець.— Ми подбаємо, щоб його витратили з користю.

Мерет відвернувся від Пітира. У горлі він відчував смак жовчі.

— Ви... ви не мали права.

— Зате мали мотузку,— сказав жовтий плащ.— Ось наше право.

Двоє беззаконників схопили Мерета за руки та зв’язали їх йому за спиною. Він був настільки приголомшений, що навіть не опирався.

— Ні,— тільки й вичавив він.— Я ж просто привіз викуп за Пітира. Ви ж казали, якщо отримаєте золото до заходу сонця, з ним нічого не станеться...

— Ну,— мовив співець,— ви нас викрили, мілорде. Таки так: це була брехня.

Підійшов одноокий розбійник з кільцем довгої конопляної мотузки. Один кінець петлею накинув Мерету на шию, добре затягнув, зав’язав тугий вузол під вухом. Другий кінець перекинув через гілку дуба. Його піймав дебелий у жовтому плащі.

— Що ви робите? — Мерет усвідомлював, як безглуздо це звучить, але навіть тепер не міг повірити в те, що відбувається.— Ви не насмілитеся повісити Фрея.

— Отой другий, прищавий малий, теж так казав,— зареготався жовтий плащ.

«Він не серйозно. Це все не може бути всерйоз».

— Батько вам заплатить. За мене можна взяти добрий викуп, більший, ніж за Пітира, удвічі більший.

Співець зітхнув.

— Лорд Волдер, може, підсліпуватий і подагричний. Але він навряд чи попадеться на одну наживку двічі. Наступного разу він пришле сотню мечів замість сотні драконів, боюся.

— Пришле! — Мерет спробував додати в голос суворості, але той його зрадив.— Він пришле тисячі мечів і всіх вас повбиває.

— Спершу йому треба нас зловити,— мовив співець і глянув на бідолашного Пітира.— Та й він не може повісити нас двічі, правда? — він видобув зі струн ліри меланхолійну ноту.— Ну-ну, штани не обмочи. Тобі треба просто відповісти на одне запитання, і я звелю тебе відпустити.

Коли йшлося про життя, Мерет готовий був казати все, що завгодно.

— Що ви хочете знати? Я скажу правду, присягаюся.

Беззаконник підбадьорливо посміхнувся.

— Що ж, ми, бачте, ловимо пса-втікача.

— Пса? — розгубився Мерет.— Якого пса?

— Який відгукується на ім’я Сандор Кліган. Торос каже, він прямував у Близнючки. Ми знайшли поромників, які перевезли його через Тризуб, і ще одного бідолаху, якого він пограбував на королівському гостинці. Ти його на весіллі не бачив випадково?

— На Червоному весіллі? — Меретова голова вже розколювалася, але він постарався пригадати. На весіллі стояв страшний гармидер, але ж хто-небудь обов’язково прохопився б, якби пес Джофрі з’явився винюхувати в Близнючках.— У замку його не було. На головному бенкеті теж... він міг бути на байстрючому бенкеті або ж у таборі... ні, хтось би обов’язково обмовився...

— З ним мала бути дитина,— сказав співець.— Худенька дівчинка років десятьох. Або ж хлопчик такого віку.

— Не думаю,— мовив Мерет.— Хоча не знаю.

— Ні? Шкода. Ну, тоді їдеш нагору.

— Ні,— голосно заверещав Мерет.— Ні, ні, я ж вам відповів, ви казали, що відпустите.

— Здається, я сказав, що звелю тебе відпустити,— мовив співець і поглянув на жовтого плаща.— Лиме, відпусти його.

— Пішов ти в сраку,— грубо кинув дебелий розбійник.

Безпомічно знизавши до Мерета плечима, співець почав награвати «Висів там Чорний Робін».

— Будь ласка,— остання мужність потекла у Мерета по ногах.— Я ж вам нічого не зробив. Я привіз золото, як ви й казали. Відповів на ваше запитання. У мене діти.

— Яких ніколи не матиме Юний Вовк,— сказав одноокий беззаконник.

Від гупання в голові Мерет заледве міг думати.

— Він нас зганьбив, усе королівство з нас насміхалося, ми мали змити цю пляму з нашої честі.

Так казав батько.

— Може, й так. Що знати брудним селюкам про честь лордів? — жовтий плащ тричі накрутив мотузку на руку.— А от про вбивство ми таки дещо знаємо.

— Це було не вбивство,— пронизливо крикнув Мерет.— Це була помста, і ми мали право на помсту. Це ж війна. Ейгон на прізвисько Бубонець, бідолашний дурник, який нікого не скривдив, а леді Кетлін йому горло перерізала. У таборі ми півсотні вояків втратили. Сера Гарса Гудбрука, чоловіка Кіри, і сера Тайтоса, Джаредового сина... хтось йому топором голову проламав... Старків деривовк загриз чотирьох наших хортів і відірвав псарю руку по плече, хоча ми його вже стрілами нашпигували...

— Тому ви і пришили його голову на шию Робу Старку, коли обидва були мертві,— сказав жовтий плащ.

— Це батько зробив. А я просто пив. Ви ж не вбиватимете людину за те, що вона випиває,— мовив Мерет і раптом пригадав дещо — дещо таке, що могло його врятувати.— Кажуть, лорд Берик завжди влаштовує людині суд — він не вбиває, поки не доведена провина. Ви проти мене нічого довести не зможете. Червоне весілля було справою рук мого батька, і Раймана, і лорда Болтона. Це Лотар так поставив намети, щоб вони завалилися, і розмістив арбалетників серед музик на галереї, а Волдер Байстрюк очолив напад на табір... це вони вам потрібні, а не я, я просто пив собі вино... у вас немає свідків.

— Тут така справа... ти помиляєшся,— мовив співець і обернувся до жінки з каптуром на голові.— Міледі?

Вона, не кажучи ні слова, рушила уперед, і перед нею розступалися розбійники. Коли вона скинула каптур, у Мерета стиснулося в грудях,