Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю вверх, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.

Памва пройшов через цілий парк, який видався невеликим, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави дрібку холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сигарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб — треба тримати горнятко не руками — так гріються тільки руки — а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.

Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлізалися химерні побудови з диму — там продавали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак жетану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній жетан.

Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фігурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була розвернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправильнішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, набираючи тепла на зиму. Памва, примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмотаний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що перебуває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні є Памва і осад листя.

Звуки потрібні ще й для того, щоб синхронізувати плин часу з перебігом візії. На дні шклянки було майже так тихо, як і в каньйоні. Памва навіть не цілком чув власний голос, коли почав говорити щось із шахістом. Той виграв досить грошей і хотів почастувати пивом. Памва зауважив, що і те, що він думає, не говорячи, звучить якось спотворено. На лавці сиділо двоє псів — малих, дуже інтелігентних, вони притулилися до Памви, але не лежали, а сиділи по-людськи, в одного на голові не було шерсті — тільки брови і довкола очей — шкіра була суха, гладенька, на потилиці збиралася у рухливі складки. Пси прийшли не знати звідки, нічого не просили, лиш спокійно чекали, коли їм дадуть те, що пахне у кишені. Памва погодував псів шинкою і пішов за шахістом. Пси не побігли з ними, а далі сиділи на лавці.

Памві здавалося, що шахіст дуже цілеспрямовано здійснює щось, про що Памва не знає, а він попросту ледве за ним встигає. Звуки ж відстають або випереджують те, від чого вони мали б залежати, тому те, від чого мали б залежати звуки, але відстають або випереджують, є або сповільнено-розтягненим, або пришвидшено-стислим: вдарився ще в парку головою об галузку, хоч ніякої галузки і не було видно, але все ж він нагинався, то як міг зачепитися, і де міг подітися пакунок з тютюнами, якщо його не підібрав шахіст, чи там, де пили пиво, і сонце настільки спотворило бачення через звичайне шкло, що знадвору всередину виглядало як тераріум з іншими істотами і внутрішнім підсвітленням (а зсередини — ніби сидиш у пивниці під вікном із сонцем на заході, а людей бачиш лиш тих, що найближчі, і знизу вверх, чи у трамваї, що їздив у неділю від цвинтаря до цвинтаря, це попри будинок Памви, але з таким згущеним запахом хризантем, що вже би нудило, якби якийсь інший запах, а не хризантем).

Анну треба зустрічати трохи по дев’ятій, а вже о четвертій Памва був вдома і цілком добре себе почував. В галерею знову не зайшов (мав оглянути нові лампи), зупи варити не треба. Однак взявся перебирати фасолю. Довший час мав перед очима галюцинаційно забарвлені неправильні кульки фасолин, які перебивали будь-яке тло, і тому якийсь час потім перед очима мав лиш галюцинаційні фасольки, на тлі яких розповзалося все.

Очевидно, що перебирання пальцями впорядковує мислення на медитативний лад — вервиці, обертання валків з текстами, добре темпорований клавір; коли пальці автоматично добре роблять щось, то можна думати те, чого б не міг подумати, думаючи, що роблять пальці. Памва подумав про Анну.

Анна приїжджала ненадовго. Але ні він, ні вона не уявляли собі любові у її місті, тому вона або приїжджала ненадовго, або їхали кудись разом. Анна була значно молодшою від Памви, а виглядала ще молодшою. Вони познайомилися тоді, коли вона вчилася в університеті. Вона вже була одруженою і знала, що ніколи не житиме з Памвою, хоч ніяк не зможе без нього зовсім. Йому здавалося, що її любов має якийсь типологічний характер — вона любить не власне Памву, а естетику типу: типу його тіла, типу мислення, типу лиця, навіть типу біографії і досвіду, типу естетики його життя. А він відчував неймовірну ніжність, яка переростала у постійний страх за неї і передчасну готовність розправи, якби їй лиш щось хтось заподіяв. Памва дуже довго мучився невизначеністю їх стану, йому було важливо бачити її щодня протягом дня, однак вона сама поступово повернула все в інший бік, вона наполягала на тілесній компенсації,