Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

і слоїки приглушували кожен звук, ніби натиснена ліва педаль, ті клавіші, котрі провалювалися від першого ж удару, Памва не видобував, і звуків, уможливлених клавіатурою, ставало щораз менше.

Пані професорова за той час запакувала у серветку кусник цвібака і разом з маленькою фляшкою вишнівки вклала до кишені Памвиного зимового плаща. На наступний раз вона просила щось Маркеса (в історії Памви — кінець березня, перемоклий ліс, вода не просочується крізь пласти безконечних листопадів, небо дуже синє, сонце крізь гладеньке галуззя ще порожніх дерев, листя лиш на якихось кущах, мертва залізниця серед лісу на висохлому насипі, нагріті рейки і шпали, тисячі несамовитих любовних пар жаб, всі жахливо кричать), натомість Памва порадив тепер перечитати оповідання Бахман, він принесе.

Надворі вже не пахло вугільним димом і сіркою з вокзалу — значить, випогоджується остаточно, дощу не буде. Був ще пізній ранок, а сонце світило так інтенсивно, що на вузьких вулицях не було затіненої сторони. Абсолютно тотальне безвідтінкове освітлення. За закритими повіками — теж тільки пласке, нічим не посічене оранжеве поле, жодних артефактів. А в ноги зимно, вітер тримався землі і наскрізь продував черевики через усі діри. Памва ввійшов до маленької каварні на великій площі; колись тут було помешкання, це відчувалося, три зали — три кімнати, в кожній кімнаті голландська піч, вікна залишилися такими ж, як у помешканнях — невеликі і з подвійними рамами.

Вони збиралися тут щонеділі — якраз в цей час, коли нікого ще не було. Памва прийшов і дозволив собі запалити в печі, біля якої вони сиділи. Пили дуже міцну каву із влятою у кожну філіжанку ложкою горілки.

Водій поливалки був їхнім оператором. Він міг позичати камеру лиш на кілька днів, тому кожен фільм треба ретельно продумати наперед і знімати за першим разом, без помилок і виправлень. Незабаром зима, вулиці не поливатимуться, він буде їздити на машині, котра замітає і визбирує сніг.

Шахіст — актор і звукорежисер, хоч вони не зробили ще жодного фільму з живим чи хоча б наговореним звуком. Він лиш записував Памвину музику на магнітофон і пізніше накладав її на фільм.

Галереїст встановлював світло, у виняткових випадках робив необхідні декорації, грим. Він продавав картини у приватній галереї, знав усіх художників, фотографів і часом запрошував їх для якоїсь консультації. Його стан постійно залежав від картин, серед яких він змушений був жити.

Памва теж був актором, до того ж він робив музику; ідеї, сценарії і режисуру придумували або всі разом, або по черзі. Памва відчував, що починає їх втрачати. Вони робили аматорські фільми на восьмиміліметровій камері вже багато років. Ніколи не показували інакше, як у своєму найближчому оточенні. Потім познайомилися з Памвою. Спочатку їм лиш грав різні ролі і придумував музику; і це було найкраще. Пізніше сам почав відчувати потребу робити свої фільми, але вони його не завжди розуміли.

Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість наростання чогось іншого, витворення складного кодексу і ритуалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Механіка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фрагментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорстокішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити — то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше — бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.

Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири склянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули — починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся, їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, галереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли — курили, віталися із знайомими, пропускаючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями — треба було по-справжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшовши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотографувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.

Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, галереїст позичить у галереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фрагмента і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через дві-три години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.

Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фігури майже до фігур суперника, виставляв більшість фігур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібним. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почергового вбивання фігур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.

У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати